— Звісно, не впевнений. Адаме, ви хочете ці ліки?

— Хочу. Не знаю, що воно таке, але дайте їх мені.

— Адаме, Кейті в Салінасі. Вона — хазяйка борделю, найрозпуснішого і найпорочнішого в наших краях. Усе гріховне й огидне, все потворне і бридке, найгірше з того, що може вигадати людина, виставлено там на продаж. Покручі й виродки ідуть туди по задоволення. Але є і дещо гірше. Кейті, яка зараз називає себе Кейт, бере свіжих, юних і чарівних і так нівечить, що вони вже ніколи не можуть повернути собі своєї подоби. От вам ваші ліки. Подивімося, як вони на вас подіють.

— Ви брехун! — вигукнув Адам.

— Ні, Адаме. У мене багато вад, але брехуном я ніколи не був.

Адам крутнувся до Лі.

— Це правда?

— Я не маю протиотрути,— відповів Лі.— Так. Це правда.

Адам хитнувся у світлі ліхтаря, а потім обернувся і побіг. Почулися його важкі кроки: коли він біг, спотикаючись. Почулося, як він упав у чагарнику, як видерся з нього, як дряпався угору по кручі. Звуки перестали долітати, коли Адам зник за виступом скелі.

— Ваші ліки діють як отрута,— сказав Лі.

— Я приймаю відповідальність,— повторив Семюель.— Давним-давно я затямив оце: «Якщо ваш пес нажерся стрихніну і збирається здохнути, треба узяти сокиру і потягти його до ковбиці для рубання м’яса. Дочекатися там чергової конвульсії — і в цей момент відрубати йому хвіст. Тоді, якщо отрута ще не подіяла остаточно, ваш пес може оклигати. Больовий шок може протидіяти отруті. Без такого шоку він неодмінно здохне».

— Але як ви знаєте, що тут — те саме?

— А я і не знаю. Проте без цього він неодмінно помре.

— Ви хоробрий чоловік,— сказав Лі.

— Ні, просто старий. І якщо це буде у мене на совісті, то недовго.

— Що, по-вашому, він зробить? — запитав Лі.

— Не знаю. Але принаймні не сидітиме у суцільній апатії. Ану потримайте мені, будь ласка, ліхтар.

У жовтому світлі ліхтаря Семюель загнуздав Різдвянку. Мундштук так витончився, що скидався на сталевий пластівець. Віжки давно пішли в минуле. Стара сокироголова шкапа могла тягтися вперед, якщо хотіла, або могла зупинитися пощипати травичку край дороги. Семюель не заперечував. Він дбайливо застібнув підхвістя, і Різдвянка смикнулася, намагаючись хвицнути його копитом.

Коли коняка вже стояла між голобель візка, Лі спитав:

— Ви не проти, якщо я трохи з вами проїдуся? А назад піду пішки.