— Не розумію, як ти можеш куховарити, виховувати моїх хлопців, дбати про мене — і при цьому займатися всім цим,— промовив Адам.

— Сам не розумію,— відповів Лі.— Але я викурюю дві свої люльки по обіді, ні більше і не менше, як наші старші. І відчуваю, що я людина. І відчуваю, що людина — це щось дуже важливе, можливо, важливіше за зірку. Це не богослов’я. У мене немає схильності до богів. Але я маю в собі нову любов до того блискучого знаряддя, до людської душі. Вона чарівна й унікальна, їй немає нічого рівного на всьому світі. На неї завжди нападають, але вона неруйнівна, тому що — «ти можеш».

3

Лі й Адам пішли до каретного сараю проводити Семюеля. Лі ніс жерстяний ліхтар, щоб освітити їм шлях, бо стояв один з тих ясних вечорів ранньої зими, коли небо воює з зірками, і земля видається через це вдвічі темнішою. На пагорби впала тиша. Не шаруділи тварини — ні травоїдні, ні хижі, й повітря було таке застигле, що темне гілля і листя віргінських дубів стояли непорушно на тлі Молочного Шляху. Троє чоловіків мовчали. Жерстяний ліхтар порипував, і світло погойдувалося у руці Лі.

— Коли ви думаєте повернутися додому з відвідин? — спитав Адам.

Семюель нічого не відповів.

Різдвянка терпляче чекала у стійлі, похиливши голову, її вицвілі очі втупилися у сіно під ногами.

— Ця коняка у вас уже цілу вічність,— зауважив Адам.

— Їй тридцять три роки,— повідомив Семюель.— Зуби геть стерлися. Мені доводиться її годувати з рук теплою кашею. І їй сняться страшні сни. Вона іноді здригається і кричить уві сні.

— Страшна, як вороняче опудало,— сказав Адам.

— Знаю. Мабуть, через це я й обрав її, коли вона ще була дволіткою. Знаєте, що тридцять три роки тому я заплатив за неї два долари? Все у неї було не так: копита як оладки, підколінки короткі, товсті й прямі, ніби там і суглобів немає. Голова сокирою, спина провисла. Грудна клітка вузька, а зад великий і важкий. Коли на ній їдеш верхи, відчуття таке, ніби котишся на санях по ямах з гравієм. Бігати клусом вона не може, а коли йде, то спотикається на кожному кроці. За ці тридцять три роки я в ній не побачив жодної хорошої риси. Навіть характер у неї паскудний. Себелюбна, сварлива, підступна і неслухняна. І нині я не наважуюся йти позаду неї, бо вона неодмінно хвицне. А коли я годую її кашею, вона так і хоче мене вкусити. А я її люблю.

— І ви ще назвали її Різдвянка,— вставив Лі.

— Саме собою. Таке знедолене створіння заслуговувало, по-моєму, на один великий подарунок долі. Вона вже недовго протягне.

— Може, варто вам звільнити її від оцих нещасть? — сказав Адам.