— Яких нещасть? — запитав Семюель.— Та вона належить до небагатьох щасливих і послідовних істот, які мені траплялися в житті.

— Але ж вона, мабуть, потерпає від болю.

— Сама вона так не думає. Різдвянка і досі вважає себе збіса гарною конякою. Ви б її могли застрелити, Адаме?

— Так, гадаю, міг би. Так, міг би.

— Ви б узяли на себе таку відповідальність?

— Гадаю, узяв би. Їй тридцять три роки. Вона давно пережила свій час.

Лі поставив ліхтар на землю. Семюель присів біля нього навпочіпки й інстинктивно простягнув руки до теплого метелика жовтого вогню.

— Мене занепокоїла одна річ, Адаме,— почав він.

— Що саме?

— Ви справді пристрелили б мого коня, тому що смерть, можливо, затишніша, ніж життя?

— Просто я мав на увазі...

— Ви задоволені своїм життям, Адаме? — різко перебив Семюель.

— Звісно, ні.

— Якби у мене були ліки, які могли б вас вилікувати, але й могли б убити, чи мав би я їх вам дати? Добре подумайте, чоловіче.

— Які ліки?

— Е ні,— заявив Семюель.— Якщо я вам скажу, повірте мені, що вони здатні вас убити.

— Обережно, містере Гамільтон,— заговорив Лі.— Стережіться.

— Що за ліки? — наполягав Адам.— Скажіть, про що ви думаєте.

— Гадаю, цього разу я не буду обережним. Лі, якщо я неправий — слухайте! — якщо я помиляюся, я прийму цю відповідальність і візьму на себе провину, хай якою вона буде,— спокійно промовив Семюель.

— Ви впевнені, що дієте правильно? — схвильовано спитав Лі.