— Поїхали.

Семюель удав, що не помічає, як Лі допоміг йому залізти у візок.

Ніч була дуже темна, і Різдвянка демонструвала своє невдоволення нічною поїздкою, спотикаючись на кожному кроці.

— Починайте, Лі,— заохотив Семюель.— Що ви хочете мені сказати?

Лі не виявив подиву.

— Можливо, я доскіпливий, так само, як ви говорите про себе. Я замислився. Я знаю імовірності, але сьогодні ви мене повністю обдурили. Я б заклався на що завгодно, що ви — остання людина, яка все розкаже Адаму.

— А ви про неї знали?

— Знав, звісно,— відповів Лі.

— А хлопчики знають?

— Навряд чи, але це питання часу. Ви ж розумієте, які жорстокі бувають діти. Колись у школі їм це викрикнуть в обличчя.

— Мабуть, йому слід було б вивезти їх звідси,— сказав Семюель.— Подумайте про це, Лі.

— Ви не відповіли на моє питання, містере Гамільтон. Як ви наважилися зробити те, що зробили?

— А ви вважаєте, що я був дуже неправий?

— Ні, я зовсім не про це. Просто я ніколи не думав, що ви здатні зайняти міцну, непорушну позицію у якомусь питанні. Таке у мене було судження. Вам цікаво?

— Покажіть мені людину, якій було б нецікаво обговорювати себе.

— Ви добрий чоловік, містере Гамільтон. І мені завжди здавалося, що ця доброта витікає з бажання уникати неприємностей. Характер ваш такий легкий і вільний, як юне ягня, що скаче на ромашковому лузі. На моїй пам’яті ви ніколи не вчіплювалися ні у що бульдожою хваткою. І раптом сьогодні ви вчинили таке, що цілком руйнує моє про вас уявлення.

Семюель намотав мотузку на кілок батога, і Різдвянка зашкутильгала вниз по розбитій коліями дорозі. Він розгладив свою сиву бороду, і вона відблискувала сріблом у зоряному сяйві. Тоді він зняв капелюха і поклав собі на коліна.

— Здається, я сам здивувався не менше за вас,— промовив він.— Але якщо хочете дізнатися чому — зазирніть у себе.

— Не розумію вас.

— Якби ви мені розповіли про свої наукові заняття раніше, це б могло багато чого змінити.