— Я зібрав усі рахунки. Тоді переглянемо їх трохи згодом,— сказав Лі.

— Які рахунки, Лі?

— Рахунки по будинку і ранчо. Ви ж сказали, що хочете знати стан своїх фінансів.

— Невже це рахунки за десять з гаком років?

— Ви ж раніше не хотіли ними займатися.

— Так, справді. Посидь з нами трошки. Арон хоче одружитися з дівчинкою, яка тут сьогодні була.

— Вони заручилися? — спитав Лі.

— Гадаю, вона ще не прийняла його пропозиції,— відповів Адам.— Тому ми ще маємо час.

Кел уже давно відкинув страх і повагу до зміни атмосфери в домі й розважливо досліджував цей мурашник, намагаючись визначити, як його розкидати. Він прийняв рішення.

— Вона дійсно хороша дівчинка,— заявив він.— Мені вона сподобалася. Знаєте чому? Бо вона сказала спитати у вас, де могила нашої матері, щоб ми могли носити туди квіти.

— А можна, тату? — вигукнув Арон.— Вона обіцяла навчити нас плести вінки.

Адам гарячково придумував відповідь. Він узагалі не дуже вмів брехати, та й практики давно не було. Рішення його злякало, воно надто швидко спало йому на думку і надто легко прийшло на язик.

— Я б дуже хотів, щоб ми могли це зробити, діти,— сказав він.— Але ось що ви мусите знати. Могила вашої матері на другому боці країни, там, звідки вона родом.

— Чому? — спитав Арон.

— Бачиш, люди іноді воліють, щоб їх поховали у рідних місцях.

— А як її туди доправили? — спитав Кел.— Поклали у потяг і відіслали додому,— так, Лі?

Лі кивнув.

— У нас роблять так само. Майже всіх китайців відправляють додому, коли вони вмирають.

— Я знаю,— підтвердив Арон.— Ти нам про це вже розповідав.

— Невже? — здивувався Лі.