— Та ні. Кролик на місці — він же мертвий. Мабуть, він не може спіймати оте друге. Воно десь ховається.

— Спіймати кого? Хто ховається?

— Він не зрадіє, якщо я розповім,— сказав Кел.— Він тобі готує сюрприз. Він оте спіймав минулої п’ятниці. Воно його ще й вкусило.

— Про що це ти говориш?

— Сама побачиш. Коли відкриєш коробку. Присягаюся, він тебе попросить не відкривати коробку одразу.

Це була не просто здогадка. Кел добре знав свого брата.

Абра зрозуміла, що програє не лише цю битву, а й усю війну. Вона почала ненавидіти цього хлопця. Вона подумки шукала ущипливі репліки, але безпорадно їх відкинула, відчуваючи, що вони не справлять жодного враження. Вона замовкла. Потім вийшла за двері й подивилася на будинок, у якому зараз були її батьки.

— Мабуть, я піду вже,— сказала вона.

— Зачекай,— сказав Кел.

Вона обернулася, коли він вийшов за нею.

— Чого тобі треба? — холодно спитала вона.

— Не злися на мене,— попросив він.— Просто ти не знаєш, що тут відбувається. Бачила б ти спину мого брата.

Ця зміна інтонації її збентежила. Він не дав їй часу розібратися, а раніше вже вірно підмітив її інтерес до романтичних ситуацій. Голос у нього став тихий і таємничий. Абра також приглушила голос.

— А що таке? Що у нього зі спиною?

— Уся в шрамах,— прошепотів Кел.— Це китаєць.

Вона здригнулася і напружилася від цікавості.

— Що він робить? Б’є його?

— Гірше,— зітхнув Кел.

— А чому ви не поскаржитеся батькові?

— Ми не сміємо. Знаєш, що буде, якщо ми розкажемо?