— Ти розсердилася на мене? — І він додав обережно: — Дружино?

— Ні, не розсердилася. Просто думаю.

— Про що?

— Про одну річ.

Обличчя Абри напружилося від сум’яття внутрішньої боротьби. Вона спитала:

— Як це воно — ніколи взагалі не мати матері?

— Не знаю. Так само, як і все інше.

— Гадаю, ти навіть не відчув би різниці.

— Ще й як відчув би. Знаєш, говори прямо. А то ти як ті загадки в журналах.

Абра залишалася зосереджено незворушною.

— Ти хочеш, щоб у тебе була мати?

— Це якесь божевілля,— вигукнув Арон.— Авжеж, хочу. Хто ж не хоче? Ти хочеш зробити мені боляче, чи що? Кел іноді так робить, а потім сміється.

Абра відвела очі від сонця. Їй було важко бачити через червоні кола в очах від сонячного світла.

— Ти сказав нещодавно, що вмієш зберігати таємниці.

— Вмію.

— А є в тебе найстрашніша і найзаповітніша таємниця?

— Звісно, є.

— Розкажи її мені, Ароне,— вона вклала в його ім’я всю свою ніжність.

— Розказати що?

— Свій найважливіший і найжахливіший секрет.