Вчителька їхня була чорнява і гарненька, і завдяки добре продуманій системі підняття або не підняття рук близнюки не мали ніякого клопоту. Систему розробив Кел і розтлумачив її Арону.

— Подивись на більшість школярів,— сказав він.— Якщо вони знають відповідь, вони підводять руку, а якщо не знають, лізуть під парту. Вгадай, що робитимемо ми?

— Не знаю. А що?

— Ти помічав, що вчителька не завжди викликає того, хто підносить руку? Вона нападає на інших, які, ясна річ, відповіді не знають.

— Справді,— погодився Арон.

— Так от, протягом першого тижня ми працюватимемо, як скажені, але рук не підніматимемо. Вона викличе нас, а ми готові. Це її спантеличить. Наступного тижня ми нічого не робитимемо, та вона нас не викликатиме. Третього тижня ми просто сидітимемо тихо, а вона так і не знатиме, готові ми чи ні. Дуже скоро вона дасть нам спокій. Навіщо їй витрачати час на тих, хто знає?

Система Кела спрацювала. Невдовзі близнюкам не лише дали спокій, а й вважали дуже розумними. Власне, система Кела була чистим гаянням часу. Обом хлопцям навчання давалося легко.

Кел досяг майстерності у грі в скляні кульки і почав накопичувати всі їхні різновиди різної вартості. Він обміняв їх на найвищі за рангом, коли сезон цієї гри у шкільному дворі добіг кінця. Врешті-решт він зібрав щонайменше сорок п’ять найцінніших, різних за розміром і кольором, і використовував їх як валюту — від товстих, неповоротких кульок-малюків до вишуканих і небезпечних розколювачів з голчатими вістрями.

Усі, хто бачив близнюків, помічали їхню несхожість і дивувалися, як таке може бути. Кел ріс смаглявим, чорночубим. Він був шпаркий, самовпевнений і потаємний. Навіть якби він і схотів, йому не вдалося б приховати свою кмітливість. Дорослих і вражала його передчасна зрілість, як вони це називали, і трошки відлякувала. Ніхто особливо не любив Кела, проте всі його побоювалися, а відтак — поважали. Хоча друзів у нього не було, улесливі однокласники запобігали перед ним, і він холодно й невимушено став лідером у шкільному дворі.

Якщо він приховував свою хитромудрість, він так само приховував і свої душевні рани. Його вважали товстошкірим і невразливим — навіть жорстоким.

Арон отримував любов зусібіч. Він здавався сором’язливим і делікатним. Його біло-рожева шкіра, золотаве волосся, широко посаджені сині очі привертали увагу. Оця його врода призводила до непорозумінь у шкільному дворі, поки його нападники не з’ясували, що Арон — затятий, стійкий і цілковито безстрашний боєць, а надто коли плаче. Про це пішов поговір, і всі відомі мучителі нових учнів швидко відучилися лізти до нього. Арон не намагався приховати свій характер. А характер його був протилежний зовнішності. Якщо Арон приймав рішення, ніщо не могло його змінити. Він мав мало граней і ще менше різноманітності. Тіло його було так само нечутливе до болю, як розум — до тонкощів.