Абра розсунула гілки, як завісу, й увійшла в шатро з листя, утворене між стовбуром верби і галуззям. Крізь листя можна було бачити, що там назовні, але всередині було затишно, тепло і безпечно. Жовте пообіднє сонце пробивалося крізь трохи прив’яле листя.

Абра сіла на землю, власне, опустилася, і її рясні оборки здійняли навколо неї хвилю. Вона склала руки на колінах, немов у молитві.

Арон сів поруч.

— Гадаю, ми ще довго не зможемо одружитися,— повторив він.

— Не так уже й довго,— відповіла Абра.

— Шкода, що не можна зараз.

— Час пролетить швидко,— заспокоїла Абра.

— А ти думаєш, твій батько тобі дозволить?

Для неї це була зовсім нова думка, і вона обернула голову, щоб подивитися на нього.

— Можливо, я й не питатиму його дозволу.

— А твоя мати?

— Облишмо їх,— сказала вона.— Вони б подумали, що це смішно або погано. Невже ти не можеш зберігати таємницю?

— Можу, звісно. Ще краще за деяких. У мене самого є таємниці.

— Тоді додай до них ще й оцю,— попросила Абра.

Арон підібрав прутик і провів лінію на темній землі.

— Абро, ти знаєш, як народжуються діти?

— Знаю,— відповіла вона.— А тобі хто сказав?

— Мені розповів Лі. Він усе розтлумачив. Гадаю, ми ще довго не зможемо завести дітей.

Абра зі зверхньою мудрістю всміхнулася кутиками вуст.

— Не так уже й довго,— промовила вона.