— Колись ми матимемо власний дім,— сказав Арон і сам здивувався.— Оселимося в ньому, зачинимо двері, й усе буде чудово. Але доведеться почекати.

— Не переймайся, що доведеться чекати,— Абра торкнулася його руки.— Оце також дім. Ми можемо гратися, ніби тут мешкаємо, поки чекатимемо. Ти будеш моїм чоловіком і можеш звати мене дружиною.

Він промовив це подумки, а потім уголос:

— Дружина.

— Це буде як підготовка,— сказала Абра.

Плече Арона здригнулося під її рукою, і вона забрала руку і поклала її на коліна.

— Якщо це підготовка,— раптом сказав Арон,— може, спробуємо ще щось.

— Що?

— Може, ми могли б уявити, що ти — моя мама.

— Це просто,— погодилася Абра.

— Ти не проти?

— Ні, мені подобається. Хочеш почати зараз?

— Звісно,— запевнив Арон.— А як ти хочеш це робити?

— Я тобі зараз розкажу,— і Абра ніжно заворкувала: — Іди, мій малесенький, до мами, поклади свою голівоньку мені на коліна. Іди, синочку. Мама тебе поколише.

Вона притягла до себе його голову, і зненацька Арон розридався і не міг зупинитися. Він плакав і плакав, а Абра гладила його по щоці й утирала сльози краєчком спідниці.

Сонце потроху сповзало на місце свого спочинку за річкою Салінас, і в золотавій стерні на лугу чарівливо заспівала якась пташка. Під вітами верби було так красиво, як тільки може бути на цьому світі.

Потроху Арон заспокоївся, сльози висохли, і йому стало добре і затишно.

— Дитинко моя золота,— сказала Абра.— Дай мама зачеше тобі волосся.

Арон випростався і промовив майже сердито:

— Я майже ніколи не плачу, хіба що коли дуже злюся. Не знаю, чого я плакав.