Арон відсахнувся від неї у паніці:

— Як я можу? Яке ти маєш право просити про таке? Я нікому б не розповів!

— Ходи до мене, дитинко,— розкажи мамі,— виспівувала Абра.

В очах Арона знову показалися сльози, але цього разу то були сльози гніву.

— Не впевнений, що я хочу з тобою одружуватися,— відтяв він.— Ходімо додому.

Абра узяла його за зап’ясток і притримала. Голос її втратив усяке кокетування.

— Я просто хотіла переконатися. Гадаю, ти справді вмієш берегти таємницю.

— Навіщо ти це робила? Я тепер злий. Мене аж нудить.

— Думаю, я можу довірити тобі один секрет,— сказала вона.

— Отакої! — шпигнув її Арон.— То хто з нас не вміє зберігати секрети?

— Я пробувала вирішити,— пояснила Абра.— Думаю, я розкажу тобі одну таємницю, бо вона може тебе порадувати. Мабуть, ти втішишся.

— А хто тебе просив її зберігати?

— Ніхто. Я сама .

— А, ну це трошки інше. То що там у тебе за таємниця?

Червоне сонце закотилося за кроквину будинку Толлота на Бланко-роуд, і Толлотів димар стирчав на його тлі, як чорний палець.

— Слухай,— тихо почала Абра,— пам’ятаєш, як ми вперше приїхали до вас на ранчо?

— Ще б пак!

— Так от, я заснула в колясці, а коли прокинулася, тато й мама думали, що я ще сплю. Вони говорили, що твоя мати не померла. Що вона від вас поїхала. Що з нею, напевне, трапилося щось страшне, і вона поїхала.

— Вона померла,— хрипко сказав Арон.

— Хіба не було б добре, якби вона була жива?