— Тільки не пхай у наш холодильний ящик м’ясо мастодонта.

Якби в Адама були тисячі ідей, як у Сема Гамільтона, можливо, вони б усі розвіялися, але Адам мав лише одну. Заморожений мастодонт не виходив у нього з голови. Його мисочки з фруктами, з пудингом, зі шматочками м’яса, сирого і вареного, і далі з’являлися у холодильному ящику. Він скуповував усі наявні книжки про бактерії, почав виписувати журнали, які друкували статті про науковий складник цієї проблеми. І як це зазвичай трапляється з людиною однієї ідеї, він став одержимим.

У Салінасі була невеличка фабрика з виготовлення льоду, достатня для постачання холодильних ящиків у нечисленні родини, що могли їх собі дозволити, та для обслуговування кафе-морозива. Їхній кінний фургон з льодом щодня їздив за своїм маршрутом.

Адам почав навідуватися до льодової фабрики, і невдовзі вже носив свої мисочки до морозильних камер. Як хотілося йому, щоб Сем Гамільтон був живий, з ним можна було б обговорити проблеми заморозки. Сем дуже швидко освоїв би цю галузь, думав Адам.

Одного дощового пообіддя Адам повертався з льодової фабрики, думаючи про Сема Гамільтона, і побачив Віля Гамільтона, який заходив у бар «Еббот-гаус». Він пішов за ним слідом, зіперся поруч на барну стійку і спитав:

— Чому б вам не зайти до нас на вечерю?

— Я б залюбки,— відповів Віль.— Маю тут одну справу, яку хочу провернути. Якщо я впораюся вчасно, то зайду. У вас щось важливе?

Майже кожна ділова пропозиція в окрузі рано чи пізно потрапляла до уваги Віля Гамільтона. Він міг би відмовитися, якби не пам’ятав, що Адам — багата людина. Ідея — то одне, але ідея, підкріплена готівкою,— то зовсім інше.

— Це не пов’язано з якось привабливою пропозицією стосовно вашого ранчо? — спитав він.

— Та ні, мої хлопці, а надто Кел, дуже його люблять. Гадаю, я його лишу за собою.

— Гадаю, я можу його для вас вигідно перепродати.

— Ні, ми його здали в оренду, податки за нього сплачують орендарі. Я його залишаю за собою.

— Якщо я не встигну на вечерю, можливо, зумію зазирнути пізніше,— сказав Віль.

Віль Гамільтон був дуже солідний бізнесмен. Ніхто не знав, у скількох оборудках він має свою частку, але всі знали, що він розважливий і порівняно багатий чоловік. Справа, про яку він сказав Адаму, була чистою вигадкою. Це була частина його стратегії — завжди зайнятий, завжди у справах.

Віль повечеряв у «Еббот-гаусі» сам. Через розрахований час він завернув за ріг на Центральній авеню і подзвонив у двері будинку Адама Траска.

Хлопці вже пішли спати. Лі сидів зі своїм штопальним кошиком і штопав довгі чорні панчохи, у яких близнюки ходили до школи. Адам читав науково-популярний журнал. Він відчинив Вілю двері й поставив йому стілець. Лі приніс кавник і повернувся до свого штопання.