— Я подумував придбати тут, у Салінасі, льодову фабрику і почати транспортувати продукти.

— На це піде купа грошей.

— Мені грошей не бракує,— відповів Адам.

Віль Гамільтон сердито відкопилив губи.

— Не розумію, до чого тут я,— промовив він.— У мене є чим зайнятися.

— Що ви маєте на увазі?

— Слухайте уважно,— почав Віль.— Коли до мене приходить чоловік по пораду стосовно якоїсь ідеї, я знаю, що потребує він не поради. Йому треба, щоб я з ним погодився. І якщо я не хочу втратити його дружбу, я кажу, що ідея гарна, і йду своєю дорогою. Але ви мені подобаєтеся, ви — друг нашої родини, тому я готовий утрутитися.

Лі відклав своє штопання, поставив кошик на підлогу і перемінив окуляри.

— А чого ви так переймаєтеся? — в голосі Адама звучав протест.

— Я народився у сім’ї, що аж лускалася від отих винахідників. Ми мали ідеї на сніданок. Ми мали ідеї замість сніданку. Ми мали стільки ідей, що забували заробляти гроші на їжу. Коли у нас хоч щось ішло успішно, тоді батько або Том щось патентували. Я єдиний в усій сім’ї, окрім мами, хто не мав жодних ідей, але я і єдиний, хто заробив бодай гріш. Том мав ідеї, як допомагати людям, деякі з них були збіса близькі до соціалізму. І якщо ви мені скажете, що вас не цікавить вигода, я жбурну цей кавник просто вам у голову.

— Цікавить, але не дуже.

— Зупиніться на цьому, Адаме. Я втручаюся не в свою справу. Якщо вам кортить швидко втратити сорок чи п’ятдесят тисяч доларів, проштовхуйте свою ідею. Але я вам кажу — відмовтеся від своєї клятої ідеї назавжди. Поховайте її.

— А що з нею не так?

— З нею все не так. Люди зі східних штатів не мають звички до овочів взимку. Вони їх не купуватимуть. Ваші вагони застрягнуть на запасних коліях, і ваш вантаж зіпсується. Ринок під контролем. Господи Ісусе! Я просто шаленію, коли думаю, як немовлята намагаються проштовхнути в бізнес свої ідеї.

— Вас послухати,— зітхнув Адам,— так Сем Гамільтон просто злочинець.

— Що ж, він — мій батько, я любив його, але який я був би радий, якби він облишив усі свої ідеї,— Віль подивився на Адама, побачив у нього очах подив, і йому стало раптом соромно. Він повільно похитав головою.— Я не хотів принижувати своїх рідних. Вони, гадаю, були гарні люди. Але це не змінює моєї поради вам. Забудьте про рефрижерацію.

Адам звернувся до Лі:

— У нас залишилося трохи лимонного пирога, що ми їли на вечерю?

— Навряд чи,— відповів Лі.— Я чув, як на кухні шаруділи миші. Боюся, у хлопців на подушках ми знайдемо сліди білкового крему. Але у нас знайдеться півкварти віскі.

— Справді? Чому б нам тоді не випити?