Якби розвиток подій планував якийсь усесильний і безжальний ворог, то і тоді все не могло б піти набагато гірше. Коли потяг прибув до Сакраменто, снігова лавина перекрила шлях через гори на два дні, й шість вагонів простояли на запасних коліях, а лід танув і стікав. На третій день товарняк подолав перевал, але на всьому Середньому Заході несподівано і зовсім несвоєчасно встановилася небачено тепла погода. У Чикаго переплутали всі документи — ніхто не був винний, таке нерідко трапляється, й Адамові вагони з салатом простояли в депо ще п’ять днів. Досить і цього, не варто входити в деталі. Зрештою, до Нью-Йорка прибуло шість вагонів мерзенного слизького непотребу, позбутися якого вимагало значних витрат.

Адам прочитав телеграму від комісіонерської компанії, сів у своє крісло, і на його обличчі надовго застигла якась дивна, стражденна посмішка.

Лі тримався подалі, щоб дати йому час опанувати себе. Хлопці чули реакцію Салінаса. Адам просто дурень. Усі ці мрійники-всезнайки завжди потрапляють у халепу. Ділки вітали себе з власною обачливістю, з тим, що не дали себе втягнути. Для бізнесу потрібен досвід. Люди, які успадковують гроші, завжди потрапляють у халепу. Якщо потрібні докази — просто подивіться, як Адам занедбав своє ранчо. Дурень і його гроші не тримаються купи. Може, хоч це буде йому уроком. Але Адам ще вдвічі збільшив потужності льодової фабрики.

Віль Гамільтон пригадав, що не лише виступав проти цієї ідеї, а ще й у подробицях передбачив, що трапиться. Він не відчував ніякого задоволення, але що поробиш, коли людина відмовляється послухатися поради солідного бізнесмена? Бачить Бог, Віль мав чималий досвід з отими ефемерними ідеями. У непрямий спосіб згадувалося, що і Сем Гамільтон був дурень. А щодо Тома Гамільтона — той був просто божевільний.

Коли Лі відчув, що минуло достатньо часу, він не ходив околяса. Він сів просто перед Адамом, щоб привернути і затримати його увагу.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Добре.

— Ти часом не збираєшся знову заховатися у свою шкаралупу?

— Чому ти так вирішив?

— Маєш такий вираз обличчя, як колись. І в очах мерехтить вогник сновиди. Це поранило твої почуття?

— Ні,— відповів Адам.— Єдине, про що думаю, це чи я розорився остаточно.

— Не остаточно,— заспокоїв Лі.— У тебе залишилося близько дев’яти тисяч доларів і ранчо.

— Але ж є ще рахунок на дві тисячі за ліквідацію тих помиїв,— нагадав Адам.

— Це враховано до дев’яти тисяч.

— Я заборгував доволі багато за нове обладнання на фабриці.

— Усе сплачено.

— І я маю дев’ять тисяч?

— І ранчо,— підтвердив Лі.— Можна спробувати продати льодову фабрику.