— Свіже, як свиняча відбивна,— підтвердив Лі. Він натягнув на штопальне яйце продрану на коліні чорну панчоху.

— Цікаво,— протягнув Віль.

Адам засміявся.

— Лі хіба що не витирає мені носа, але це ще попереду,— сказав він.— Я все не наважувався розпочати. Справа в тім, що мені наскучило сидіти склавши руки. Хочу взятися за щось, не байдикувати.

— Чому б вам не налагодити хазяйство на ранчо?

— Ні. Це мене не цікавить. Розумієте, Вілю, я ж не потребую працевлаштування. Я шукаю собі захопливого заняття, а не місця роботи.

Тривога відпустила Віля.

— І чим же можу допомогти вам я?

— Я планував розповісти вам про свою ідею, а ви дали б мені пораду. Ви ж бізнесмен.

— Певна річ,— відповів Віль.— До ваших послуг.

— Я зацікавився рефрижерацією,— почав Адам.— У мене виникла одна ідея, і я не можу її позбутися. Лягаю спати — а вона мені не дає. Ніколи і ніщо мене так сильно не чіпляло. Це така собі грандіозна ідея. Але в ній може бути чимало дірок.

Віль випростав ноги і підтягнув штани, де вони йому тиснули.

— Продовжуйте — уперед,— заохотив він.— Хочете сигару?

Адам не почув його пропозицію, або не зрозумів, щó за нею криється.

— Зараз уся наша країна змінюється,— говорив він.— Люди не хочуть жити, як раніше. Знаєте, де найбільший ринок для помаранчів узимку?

— Ні. А де?

— У Нью-Йорку. Я це вичитав. Вам не здається, що в холодних частинах країни люди починають хотіти того, чого не буває в них узимку,— зелений горошок, салат, цвітну капусту? В більшості штатів вони довгі місяці не мають можливості їх отримати. Знаєте, Вілю, якщо дрібно порубати лід, покласти туди качан зеленого салату і загорнути у вощений папір, він тримається три тижні й залишається свіжим і смачним.

— Продовжуйте,— обережно сказав Віль.

— Як вам відомо, залізниця має спеціальні вагони для фруктів. Я ходив на них подивитися. Вони зовсім непогані. Знаєте, що ми могли б серед зими транспортувати салат просто на Атлантичне узбережжя?

— А ваша яка роль? — спитав Віль.