— Навряд чи він повірить, сер. Та він відгамселить кожного, хто таке скаже, і вважатиме все брехнею.

— А ти там бував?

— Так, сер. Я мусив переконатися,— Кел розхвилювався.— Якби він виїхав з нашого міста до коледжу і ніколи більше тут не мешкав...

— Так. Можливо,— Адам кивнув.— Але йому ще треба два роки вчитися тут.

— А якщо я його умовлю прискорити навчання і закінчити школу за один рік? Він розумний.

— Але ти розумніший?

— У мене інший розум,— відповів Кел.

Здавалося, що Адам росте і заповнює собою половину кімнати. Обличчя у нього стало суворе, блакитні очі дивилися гостро й проникливо.

— Келе! — жорстко мовив він.

— Сер?

— Я довіряю тобі, сину.

2

Від визнання Адама в душі Кела зашумувало щастя. Він не ходив, а літав. Він усміхався частіше, ніж супився, і на нього дедалі рідше находила потаємна похмурість. Лі помітив цю зміну і спитав, чи не завів він собі дівчину.

— Дівчину? Ні. Кому вони потрібні?

— Усім,— відповів Лі.

Тоді Лі запитав у Адама, що найшло на Кела.

— Він знає все про неї,— сказав Адам.

— Он як? — Лі не поліз на рожен.— Що ж, пам’ятаєш, я вважав, що тобі слід їм розповісти.

— Я йому не розповідав. Він дізнався сам.