— Але ж це чудово. А хіба ти не хочеш піти до коледжу?

— Упевнений, що я зможу заробляти гарні гроші на ранчо,— вистачить сплачувати за навчання Арона в коледжі.

Адам присьорбнув каву.

— Це дуже шляхетно і щедро,— сказав він.— Не знаю, чи слід мені це говорити, але — що ж, коли я тебе питав, що за хлопець Арон, ти захищав його дуже погано, і мені подумалося, що ти його недолюблюєш або навіть ненавидиш.

— Я його дійсно ненавидів,— гаряче вигукнув Кел.— І я його кривдив. Але, сер, можна я вам щось скажу? Зараз у мене немає ненависті до нього. І вже ніколи не буде. Не думаю, що я когось зможу ненавидіти, навіть мою мати...— Кел замовк, злякавшись своєї обмовки, і весь заледенів усередині від безпорадності.

Адам дивився просто себе. Потер долонею чоло. Врешті-решт він промовив:

— Ти знаєш про свою мати.— Це не було питання.

— Так... так, знаю, сер.

— Знаєш про неї все?

— Так, сер.

— А чи знає Арон? — Адам відхилився у кріслі.

— О ні! Як можна, сер! Він не знає.

— Чому ти говориш отак?

— Я б ніколи не наважився йому розказати.

— Чому ж?

— Гадаю, він би того не витримав.— У Кела краялося серце.— Він надто хороший, щоб таке перенести.— Йому кортіло додати «Так само, як і ви, сер», але це зосталося невимовленим.

На обличчі Адама проступила втома. Він похитав головою.

— Послухай мене, Келе. Як гадаєш, є можливість приховати це від Арона? Подумай як слід.

— Він і близько не підходить до таких місць. Він не такий, як я.

— А раптом йому хтось розкаже?