То була чиста правда, і вона вразила, як напад змії.

— Що? Що таке? Хто ти такий?

— Я — Кел Траск.

Він відчув невеличкий зсув рівноваги, як на гойдалці. Тепер його місце було згори. Хоча вираз обличчя в неї не змінився, Кел знав, що вона перейшла до оборони.

Кейт роздивлялася його уважно, приглядалася до кожної риси. У пам’яті виник неясний образ Карла. Раптом вона промовила:

— Ходімо зі мною!

Обернулася і пішла стежкою, обходячи багнюку.

Кел завагався на мить, а потім пішов за нею сходами. Він пам’ятав ту велику напівтемну кімнату, але все решта було незнайоме. Кейт повела його за собою коридором до своєї кімнати. Проходячи повз кухню, вона крикнула:

— Чаю! Дві чашки!

У себе в кімнаті Кейт ніби забула про нього. Вона зняла пальто, стягуючи рукава неслухняними, опуклими пальцями в рукавичках. Потім підійшла до нових дверей, прорізаних у стіні в кінці кімнати, де стояло її ліжко. Прочинила двері й увійшла до нової маленької прибудови.

— Іди сюди,— покликала вона.— Візьми собі стілець.

Кел зайшов слідом за нею у кімнату-шкатулочку. Там не було ні вікон, ні жодних оздоблень. Стіни було пофарбовано в темно-сірий колір. Товстий сірий килим вкривав підлогу. З меблів було величезне крісло з сірими шовковими подушками, столик для читання і торшер з темним абажуром. Кейт смикнула ланцюжок вмикача світла, не знявши рукавичок і тримаючи його між великим і вказівним пальцями так, ніби замість руки мала протез.

— Зачини двері,— наказала Кейт.

Торшер кидав коло світла на столик, а решта кімнати залишалася темно-сірою. Здавалося, що сірі стіни всмоктують і поглинають світло.

Кейт обережно вмостилася серед великих пухових подушок і повільно стягла рукавички. Пальці на обох руках були перебинтовані.

— Чого вирячився? — сердито сказала Кейт.— Це артрит. А, хочеш подивитися, так? — вона розмотала замащену пов’язку з правого вказівного пальця і піднесла його до світла. Палець був покарлючений.— Ось. Дивися. Це артрит,— вона заскиглила від болю, акуратно й нещільно обмотуючи палець.— Ох, як же боляче від цих рукавичок! Сідай.

Кел примостився на краєчку стільця.

— Не виключено, що й ти його отримаєш,— сказала Кейт.— У моєї двоюрідної бабусі був артрит, починався він і в моєї матері...— Тут вона замовкла. В кімнаті запала тиша.

У двері постукали.

— Це ти, Джо? — гукнула Кейт.— Залиш тацю там. Джо, ти мене чуєш?