— Він був міцний старигань. І тепер я розумію, щó він мав на увазі. Я такий самий, яким був мій батько. Він не дозволяв мені бути особистістю, а я не бачив у своїх синах людей. Ось про що говорив Семюель.

Адам подивився Келу в очі й усміхнувся, а Кел відчув до нього любов на межі з болем.

— Я не вважаю вас поганим батьком,— сказав Кел.

— Бідолахи! Звідки вам знати? Ви ж ніколи не мали іншого батька.

— Я радий, що потрапив до в’язниці,— сказав Кел.

— І я. І я також,— Адам засміявся.— Ми обоє були у в’язниці — нам є про що поговорити.— Йому ставало дедалі веселіше.— Може, розкажеш мені, що ти за хлопець? Га?

— Так, сер.

— Ти сам хочеш?

— Так, сер.

— Тоді розповідай. Бачиш, це велика відповідальність — бути особистістю. Це не просто займати місце у просторі, де могло би бути повітря. Який ти?

— Без жартів? — Кел зніяковів.

— Без жартів — так, ясна річ, без жартів. Розкажи мені про себе — якщо хочеш, зрозуміло.

— Ну, я,— почав Кел і замовк.— Не так воно і просто, виявляється.

— Гадаю, це було б, мабуть, неможливо. Розкажи мені про свого брата.

— А що ви хочете про нього знати?

— Те, що про нього думаєш ти. Тільки це ти і можеш мені розповісти.

— Він хороший,— сказав Кел.— Він не робить нічого поганого. Він не має поганих думок.

— Зараз ти мені розповідаєш про себе.

— Сер?

— Ти кажеш, що чиниш погано і маєш погані думки.