З-за дверей почулося бубоніння.

Кейт сказала дуже рівним голосом:

— У вітальні якесь сміття. Прибери його. Анна не прибрала у себе в кімнаті. Зроби їй ще одне попередження. Скажи, що це вже останнє. Єва щось надто розійшлася вчора увечері. Я з нею розберуся. А ще, Джо, скажи кухарю, що коли він знову подасть моркву на цьому тижні, хай пакує речі. Чуєш мене?

Бубоніння з-за дверей повторилося.

— Це все,— промовила Кейт.— Брудні свині! — Це вже собі під ніс.— Вони б згнили, якби я їх не пильнувала. Піди принеси тацю з чаєм.

Коли Кел відчинив двері, спальня була порожня. Він заніс тацю до прибудови й обережно поставив на столик для читання. Таця була велика, срібна, на ній стояв олов’яний заварний чайник, дві тонесенькі білі чашки, цукор, вершки і відкрита коробка шоколадних цукерок.

— Розлий чай,— звеліла Кейт.— У мене руки болять.— Вона поклала собі в рот цукерку, з’їла її і провадила.— Я помітила, як ти роздивлявся цю кімнату. Світло ріже мені очі. Я прихожу сюди відпочити.

Вона побачила, як Кел кинув швидкий погляд на її очі, й повторила жорстко й рішуче:

— Світло ріже мені очі. А в чому справа? Ти не хочеш чаю?

— Ні, мем. Я не люблю чай.

Вона тримала тоненьку чашечку забинтованими пальцями.

— Гаразд. То що тобі треба?

— Нічого, мем.

— Просто хотів на мене подивитися?

— Так, мем.

— І що, задоволений?

— Так, мем.

— Який у мене вигляд? — вона криво посміхнулася, показавши гострі дрібні зуби.

— Гарний.

— Я мала б здогадатися, що ти правди не скажеш. Де твій брат?