2

Ще до спорудження прибудови Кейт отримала гроші, які залишив Карл. Чек перетворився на крупні банкноти, і пачки готівки осіли у сховищах Монтерейського окружного банку.

Це сталося приблизно тоді, коли перші болі почали крутити їй руки. Вона мала досить грошей, щоб виїхати. Проте їй хотілося вичавити зі свого закладу якнайбільше. А ще добре було зачекати, поки вона знову не почуватиметься добре.

Та більше ніколи не почувалася вона добре. Нью-Йорк видавався холодним і дуже далеким.

Вона отримала лист, підписаний «Етель». Хто така в дідька ця Етель? Хай хто вона була, то чисте безумство — просити гроші. Етель — існує безліч жінок з цим іменем. Етелями хоч греблю гати. А оця надряпала щось недоладне на лінійованому аркуші.

Невдовзі до Кейт з’явилася і сама Етель, і Кейт її ледве впізнала.

Кейт сиділа за конторкою, насторожена, підозріла і самовпевнена.

— Чимало часу спливло,— сказала вона.

Етель відповіла, як солдат, який після демобілізації зустрічає сержанта, котрий його муштрував:

— Справи у мене кепські.

Вона розтовстіла, загрубшала. Одяг відзначався натужною чистотою, яка означає бідність.

— Де ти... живеш зараз? — спитала Кейт, чекаючи, коли ж ця стара шкапа наважиться перейти до суті.

— У готелі «Південний Тихоокеанський». Знімаю там номер.

— Отже, ти тепер не працюєш у закладі?

— Я так і не змогла знайти собі роботу,— відповіла Етель.— Ви не повинні були мене виганяти.— Бавовняною рукавичкою вона витерла сльози, що виступили у кутиках очей.— Справи мої кепські. Спершу я мала проблеми через отого нового суддю. Дев’яносто днів — і жодних зауважень, принаймні не тут. Вийшла і підчепила гонорейку. Але сама про те не знала. Заразила свого постійного клієнта, класний хлопець, працював на одну банду. Він розлютився і страшенно мене побив, зламав ніс, вибив чотири зуби, а отой новий суддя посадив мене на сто вісімдесят днів. Чорт забирай, Кейт, за сто вісімдесят днів утрачаєш усю клієнтуру. Вони забувають про твоє існування. А розпочати все знову мені так і не вдалося.

Кейт кивала головою з холодним і нещирим співчуттям. Вона знала, що Етель наближається до головного. Але Кейт її випередила. Вона відсунула шухляду, витягла гроші та простягнула Етелі.

— Я ніколи не кидаю друзів у біді,— промовила вона.— Чому б тобі не переїхати до іншого міста, не почати спочатку? Можливо, щастя знову тобі всміхнеться.

Етель ледь стрималася, щоб не вчепитися в гроші. Вона тримала банкноти віялом, як гральні карти,— чотири десятки. Рот у неї заходив ходором від емоцій.

— Я сподівалася,— заговорила вона,— що ви втямите — я варта більше, ніж сорок баксів.