— Може, не збожеволіла, але ти змучена і хвора. Я вже казала, що не залишаю друзів у біді. Можеш повернутися сюди. Працювати тобі вже не до снаги, але можеш допомагати з прибиранням і на кухні. Матимеш де спати і що їсти. Як тобі таке? І трохи кишенькових грошей.

Етель неспокійно заворушилася.

— Ні, мем,— відповіла вона.— Не дуже-то мені хочеться... тут спати. І я не ношу отой конверт із собою. Я його залишила у подруги.

— Що ти собі надумала?

— Я подумала, якби ви знайшли спосіб виплачувати мені сто доларів на місяць, я б дала собі раду, та й здоров’я б могла підправити.

— Кажеш, ти зупинилася у «Південному Тихоокеанському»?

— Так, мем. І мій номер якраз навпроти стійки реєстрації. А нічний портьє — мій друг. І він ніколи не спить на чергуванні. Дуже класний хлопець.

— Не намочи штанці, Етель,— сказала Кейт.— Непокоїти тебе мусить лише те, скільки запросить твій «класний хлопець». Зажди хвилинку,— вона відрахувала ще шість десятидоларових купюр у своїй шухляді та простягнула їх Етелі.

— Гроші надходитимуть першого числа, чи мене самій по них заходити?

— Я їх надсилатиму,— пообіцяла Кейт і додала роздумливо: — От що, Етель, я вважаю, що тобі слід здати оте скло на експертизу.

Етель міцно затиснула гроші в руці. Її переповняло почуття перемоги і доброзичливості. Мало чим можна було її пройняти.

— Мені навіть на думку такого не спадало. Хіба що у крайньому разі.

Коли Етель пішла, Кейт вибралася у глибину двору. Навіть по стількох роках було видно, що землю ретельно перекопували.

Наступного ранку суддя почув звичайний звіт про дрібні правопорушення і нічну жадібність. Він одним вухом слухав четверту справу і наприкінці короткої розповіді свідка-позивача, спитав:

— Скільки грошей ви втратили?

Чорноволосий чоловік відповів:

— Сотню доларів.

Суддя звернувся до поліцейського офіцера, який здійснив арешт:

— А скільки знайшли у неї?

— Дев’яносто шість доларів. Вона купила віскі, цигарки і журнали у нічного портьє о шостій ранку.