— Чому я зробила що?

— Чому ви стріляли в мого тата і втекли від нас?

— А він тобі не розказав?

— Ні. Він нам не розказав.

Вона торкнулася однією рукою другої і тут-таки відсмикнула, немов дотик їх обпалив.

— Твій батько колись приводив у дім якихось... дівчат або молодих жінок?

— Ні,— відповів Кел.— Навіщо ви стріляли в нього і втекли?

Щоки у Кейт затверділи, а губи витягнулися в лінію, немов до роботи узявся цілий набір м’язів. Вона підвела голову, очі були холодні й порожні.

— Ти говориш, як дорослий,— промовила вона,— але недостатньо дорослий. Може, краще б ти побіг погратися — і витер собі ніс.

— Іноді я експериментую на своєму браті,— сказав Кел.— Принижую його. Довожу до сліз. Він не розуміє, як я це роблю. Я кмітливіший за нього. Я не хочу цього робити. Мене від цього нудить.

Кейт провадила, ніби це були її власні слова:

— Вони вважали себе такими розумними. Дивилися на мене і гадали, що все про мене знають. Але я всіх обдурювала. Я обдурювала всіх до єдиного. А коли вони вважали, що можуть наказувати мені, що робити,— от тоді я обдурювала їх найкраще. Тоді, Карле, я обдурювала їх як слід.

— Мене звуть Калеб,— сказав Кел.— Калеб дістався до Землі Обіцяної. Так говорить Лі, так сказано в Біблії.

— Отой китаєць! — І Кейт далі заговорила з жаром.— Адам думав, що я йому належу. Коли мене побили, переламали всю, він мене забрав до себе, піклувався про мене, готував мені їсти. Він намагався цим прив’язати мене до себе. Так можна прив’язати більшість людей. Вони вдячні, вони у боргу, а це найгірший вид кайданів. Але мене ніхто не може затримати. Я чекала, чекала, поки до мене повернулися сили, і тоді вирвалася. Ніхто не може тримати мене у клітці. Я знала, що він робить. І чекала.

У сірій кімнаті стояла тиша, чути було тільки хрипке, натужне дихання Кейт.

— Чому ви в нього стріляли? — знову запитав Кел.

— Тому що він намагався мене зупинити. Я могла б його вбити, але не стала. Просто хотіла, щоб він мене відпустив.

— Ви ніколи не шкодували, що не залишилися?

— Господи, ні! Навіть ще зовсім маленькою я могла робити все, що хотіла. Вони ніколи не розуміли, як мені це вдавалося. Ніколи. Завжди були упевнені, що праві в усьому. А так і не зрозуміли нічого — ніхто й ніколи...— Тут вона дещо усвідомила.— Ти і справді моєї породи. Можливо, такий самий. А чому б, власне, й ні?

Кел підвівся і зчепив руки за спиною.