— Знаєш.

— Літає у хмарах. Гадаю, це через того священика.

— Він проводжає тебе додому?

— Саме собою. Але я його наскрізь бачу. У нього крильця прорізуються.

— Він і досі соромиться через отой салат.

— Знаю,— сказала Абра.— Я його намагалася переконати. Гадаю, йому це подобається.

— Що?

— Нічого,— відповіла Абра.

Після вечері того дня Кел спитав у батька, чи можна йому в п’ятницю з’їздити на ранчо.

— Навіщо? — Адам обернувся у кріслі.

— Просто хочу подивитися. Просто хочу дізнатися, що там і як.

— І Арон хоче поїхати?

— Ні. Я збираюся сам.

— Не бачу причин для відмови. Лі, ти не бачиш причини не пустити його?

— Не бачу,— відповів Лі. Він уважно подивився на Кела.— Серйозно думаєш зайнятися фермерством?

— Можливо. Якби ви передали мені ранчо, я б там вів хазяйство, батьку.

— Оренда триватиме ще понад рік,— зауважив Адам.

— І потім я зможу там хазяйнувати?

— А школа?

— Я вже закінчу школу.