— Я — Кел Траск.

— А, звісно. Господи, та ти вже зовсім дорослий. Ти з батьком?

— Ні. Я прийшов сам.

— То сідай. Гадаю, ти не палиш.

— Інколи. Цигарки.

Віль передав йому через стіл пачку цигарок «Мюрад». Кел відкрив її, а потім закрив.

— Щось мені зараз не хочеться.

Віль дивився на смагляве обличчя хлопця, і воно йому подобалося. Він подумав: «Хлопець кмітливий. Такого не обдуриш»,— а вголос промовив:

— Напевне, скоро візьмешся за серйозні справи.

— Так, сер. Планую хазяйнувати на нашому ранчо, коли закінчу школу.

— Цим багато не заробиш. Фермери нічого не заробляють. Заробляє той, хто в них купує і продає. На фермерстві не розбагатієш.

Віль розумів, що Кел оцінює його, випробує його, приглядається до нього, і це йому сподобалося.

Кел уже прийняв рішення, але спершу спитав:

— Містере Гамільтон, у вас, здається, немає дітей?

— Справді немає. І це мене засмучує. Мабуть, через це я шкодую найбільше. А чому ти питаєш?

Кел лишив це питання поза увагою.

— Ви могли б дати мені пораду?

Віль відчув тепле задоволення.

— Якщо це в моїх силах — залюбки. І чого ж ти хочеш?

І тоді Кел зробив таке, що Віль Гамільтон схвалив ще більше. Як своє знаряддя він використав відвертість. Він сказав: