— Я хочу вибратися з цього міста,— повторив Арон.— І ніколи не схочу повернутися. Люди й досі дражнять нас Салатними Качанами. Сміються з нас.

— А як Абра?

— Абра зробить те, що треба.

— А вона схоче, щоб ти виїжджав?

— Абра зробить те, що я від неї захочу.

Кел ненадовго замислився.

— Слухай, що я скажу. Я спробую заробити гроші. Якщо ти візьмешся як слід і складеш іспити на рік раніше, що ж, я тобі допоможу з коледжем.

— Допоможеш?

— Звісно, допоможу.

— Тоді я зараз же піду до директора,— і Арон прискорив крок.

— Ароне, зачекай! — гукнув йому вслід Кел.— Послухай! Якщо він скаже, що ти це можеш, не розповідай татові.

— Чому?

— Просто я уявив, як буде класно, коли ти прийдеш і скажеш, що це вже сталося.

— Не бачу різниці.

— Не бачиш?

— Ні, не бачу,— сказав Арон.— Як на мене, це безглуздо.

Кел ледве втримався, щоб не закричати: «Я знаю, хто наша мати! Я можу її тобі показати!» Це дістало б Арона до самої печінки.

Кел зустрів Абру у вестибюлі до початку уроків.

— Що відбувається з Ароном? — запитав він.

— Не знаю.