— Я хочу заробити багато грошей. Я хочу, щоб ви мене навчили як.

Віль подолав бажання розсміятися. Хай якою наївною була ця заява, він зовсім не вважав Кела наївним.

— Хто ж того не хоче,— сказав він.— І що для тебе означає багато грошей?

— Двадцять чи тридцять тисяч доларів.

— Боже милостивий! — вигукнув Віль і подався вперед у кріслі, аж воно зарипіло. Тепер він уже розсміявся, але без тіні глузування. Кел усміхнувся у відповідь.

— А ти мені можеш сказати, навіщо тобі стільки грошей?

— Так, сер. Можу,— Кел розкрив пачку цигарок, витяг одну з овальним корковим фільтром і запалив.— Вам я скажу навіщо.

Віль знову відкинувся в кріслі, передбачаючи насолоду.

— Мій батько втратив цілу купу грошей.

— Знаю,— сказав Віль.— Я його застерігав не перевозити салат через усю країну.

— Справді? А чому?

— Не було жодних гарантій,— пояснив Віль.— Бізнесмен мусить підстраховуватися. Якщо трапляється щось, йому кінець. І це трапилося. Продовжуй.

— Я хочу заробити гроші, щоб повернути йому все, що він втратив.

Віль щиро здивувався.

— Чому?

— Хочу і все.

— Ти його любиш? — спитав Віль.

— Так.

М’ясисте обличчя Віля скривилося, і на нього холодним вітром повіяв один спогад. Він не блукав коридорами пам’яті, то був лише спалах, що вмістив усі роки, образ, почуття і відчай, які зупинилася, як фотокамера зупиняє світ. Він побачив у спалаху Семюеля, гарного як світанок, з уявою як політ ластівки, побачив талановитого, задумливого Тома, що був як темний вогонь, побачив Уну, яка приборкувала бурі, побачив чарівливу Моллі, побачив Дессі з її сміхом, побачив красеня Джорджа, лагідність якого заповнювала дім, як аромат квітів, а ще побачив Джо, наймолодшого, мазунчика. Кожен з них без зусиль приносив у сім’ю якийсь дар.

Майже кожна людина має власну скриньку з прихованим болем, про яку ніхто не здогадується. Віль добряче сховав свою скриньку, він голосно сміявся, використовував порочні чесноти і ніколи не давав ходу своїй заздрості. Себе він вважав тупуватим, дурнуватим, консервативним і примітивним. Ніяка велика мрія не піднімала його на вершини, ніяка розпука не привела б до самознищення. Він завжди був десь скраю, намагаючись злитися з родиною завдяки тим дарам, які мав,— обачності, здоровому глузду, ретельності. Він вів фінансові справи, наймав адвокатів, викликав трунаря, а врешті-решт ще й сплачував їхні рахунки. Інші навіть не усвідомлювали, що він їм потрібен. У нього був талант заробляти гроші й не втрачати їх. Йому здавалося, що Гамільтони зневажають його за цю єдину здатність. Він любив їх віддано, завжди був готовий допомогти грошима, щоб витягти їх з халепи. Йому здавалося, що вони його соромляться, і він щосили боровся за їхнє визнання. Усе це було в холодному вітрі, який повіяв на нього.