Трохи банькуваті очі Віля зволожилися, коли він дивився на Кела, і хлопець спитав:

— Що з вами, містере Гамільтон? Вам недобре?

Віль відчував своїх рідних, але не розумів їх. А вони приймали його, навіть не знаючи, що треба щось розуміти. Й от приходить цей хлопець. Віль розумів його, відчував його, сприймав його, впізнав його. Такого він хотів би мати сина, або брата, або батька. І холодний вітер спогаду перетворився на теплу приязнь до Кела, від якої перехопило десь усередині.

Віль із зусиллям відірвався від своїх думок. Кел сидів, відкинувшись, на стільці й чекав.

Віль не знав, скільки тривало мовчання.

— Я роздумував,— незграбно пояснив він, намагаючись, щоб голос звучав твердо.— Ти звернувся з проханням. Я бізнесмен. Я нічого не даю за так. Я продаю.

— Розумію, сер.

Кел був насторожі, але відчував, що він подобається Вілю Гамільтону.

— Я хочу дещо знати, і мені потрібна правда,— сказав Віль.— Ти скажеш мені правду?

— Не знаю,— відповів Кел.

— Гарна відповідь. Звідки ти можеш знати, поки не почуєш питання? Це мені до вподоби. Це розумно — і чесно. Слухай: ти маєш брата. Ваш батько любить його більше, ніж тебе?

— Усі його люблять більше,— спокійно відповів Кел.— Усі люблять Арона.

— А ти?

— І я. Принаймні... Так, люблю.

— А що «принаймні»?

— Іноді мені знається, що він дурний, але я його люблю.

— А батька?

— Дуже люблю.— сказав Кел.

— А він більше любить твого брата.

— Не відомо.