— Зовсім ні. Місто як місто, не гірше за решту.

— Я тут чужий. Краще б ми сюди не переїжджали. Не знаю, що зі мною коїться. Я хочу поїхати,— мало не завив він.

Лі заспокійливо обійняв Арона за широкі плечі.

— Ти стаєш дорослим. Може, справа в цьому,— тихо промовив він.— Іноді мені здається, що світ випробовує нас найжорсткіше, коли ми зазираємо собі в душу і з жахом за собою спостерігаємо. Але не це найгірше. Ми думаємо, що всі зазирають нам в душу. Тоді бруд здається ще бруднішим, а чистота сяє недоторканістю. Ароне, це мине. Лише трошки почекай, і все скінчиться. Тобі від цього не легше, тому що ти в це не віриш, але нічого кращого я для тебе зробити не можу. Спробуй повірити: ніщо не є ані таким поганим, ані таким хорошим, як тобі зараз здається. Так, я можу тобі допомогти. Лягай зараз спати, а рано-вранці ти встанеш і розкажеш татові про іспити. Зроби це з захватом. Він самотніший за тебе, тому що у нього немає прекрасного майбутнього, про яке можна мріяти. Пересиль себе. Так завжди казав Сем Гамільтон. Уяви, що так воно є, і, можливо, так і буде. Пересиль себе. Зроби це. І лягай спати. А мені треба спекти торт — на сніданок. А ще, Ароне, твій тато поклав тобі на подушку подарунок.

Розділ 44

1

Тільки коли Арон поїхав до коледжу, Абра по-справжньому познайомилася з його родиною. Арон й Абра відгородилися від усіх, їм ніхто не був потрібний, крім них самих. З від’їздом Арона вона прив’язалася до інших Трасків. І побачила, що Адаму вона довіряє більше, ніж рідному батькові, а Лі більше любить.

Щодо Кела, вона не могла вирішити. Він її бентежив, подеколи до злості, подеколи до болю, подеколи до цікавості. Здавалося, що він змагається сам із собою. Абра не знала, подобається вона йому чи ні, а тому він не подобався їй. Вона відчувала полегшення, коли, приходячи до Трасків, не заставала Кела вдома, і він не споглядав за нею нишком, не судив, не оцінював, не зважував і не відвертався, коли вона перехоплювала його погляд.

Абра виросла у струнку жінку з розвиненими грудьми, готовою прийняти свою урочисту обітницю, очікуючи на неї,— але без поспіху. Вона призвичаїлася заходити до Трасків після школи, сиділа з Лі, зачитувала йому фрагменти зі щоденних листів Арона.

Арон сумував у Стенфорді. Його листи були просякнуті самотньою жагою до цієї дівчини. Коли вони були разом, він сприймав це як належне, але в університеті, на відстані у дев’яносто миль, відчув до неї пристрасне кохання і відмежувався від усього навколишнього життя. Він навчався, їв, спав і писав до Абри, і з цього складалося все його життя.