— Мене не цікавлять гроші, Келе. А той салат — я ним займався не задля прибутку. То була свого роду гра, я хотів подивитися, чи зможу доставити туди салат, і в тій грі я програв. Я не хочу цих грошей.

Кел дивився просто себе. Він відчував у себе на щоках погляди Лі, Арона й Абри. Він не зводив очей з вуст свого батька.

— Сама ідея подарунка мені подобається,— провадив Адам.— Я вдячний тобі за цю думку...

— Я їх відкладу. Збережу їх для вас,— перебив його Кел.

— Ні. Я їх ніколи не візьму. Я був би дуже щасливий, якби ти міг мені подарувати... те, що подарував твій брат: почуття гордості за те, що він робить, радість від його успіхів. Гроші, навіть зароблені чесно, не йдуть ні в яке порівняння з цим,— очі його трохи розширилися.— Я розсердив тебе, сину? Не сердься. Якщо ти хочеш зробити мені подарунок — подаруй мені хороше життя. Це я цінував би дуже високо.

У Кела перехопило подих. Лоб його вкрився потом, у роті був солоний присмак. Він так різко підвівся, що перекинув стілець. Він вискочив з кімнати, задихаючись.

— Не сердься, сину,— пролунав йому вслід голос Адама.

Ніхто не пішов за ним. Він сидів у себе в кімнаті, обіпершись ліктями об письмовий стіл. Він думав, що розплачеться, але ні. Він спробував почати ридати, але сльози не могли пробитися крізь розпечене залізо у нього в голові.

За деякий час дихання вирівнялося, і мозок почав працювати вправно, спокійно. Кел поборов свій ненависний спокійний мозок, і той принишк, але продовжував працювати. Кел боровся з ним все слабкіше, бо все його тіло, кожний нерв просочувала ненависть. Він відчував, що втрачає контроль над собою.

Потім прийшов момент, коли і контроль, і страх відступили, і мозок заволав у болісній перемозі. Кел схопив олівець і почав виводити у блокноті щільні спіральки, одну по одній. Коли за годину до його кімнати зайшов Лі, там були сотні спіралей, і ставали вони дедалі меншими. Кел не підвів голови.

Лі тихенько причинив двері.

— Я приніс тобі кави,— сказав він.

— Я не хочу — та ні, хочу. Дякую, Лі. Дуже люб’язно з твого боку подумати про це.

— Припини! — вигукнув Лі.— Негайно припини, чуєш?

— Що припинити? Що, по-твоєму, я мушу припинити?

— Якось я тобі сказав, коли ти спитав,— занепокоєно відповів Лі,— що все міститься в тобі самому. Я сказав, що ти можеш цим керувати — якщо схочеш.

— Чим керувати? Не розумію, про що ти.

— Ти мене чуєш? — запитав Лі.— Я можу до тебе достукатися? Келе, хіба ти не знаєш, про що я говорю?

— Я тебе слухаю, Лі. Що ти кажеш?

— Він нічого не міг із собою вдіяти, Келе. Така в нього вдача. Він знає лише один шлях. У нього не було вибору. А у тебе є. Ти мене чуєш? У тебе є вибір.