Ця думка ошелешила Кела. Задоволення? Безумовно. Лупцюючи себе, він уникав лупцювання від інших. Думки його підтягнулися. Віддай гроші, але віддай легко. Ні на що не розраховуй. Нічого не передбачай. Просто віддай і забудь. Забудь уже зараз. Віддай — і віддай. Віддай цей день Арону. Чому б ні? Кел підскочив і побіг на кухню.

Арон тримав шкірку індички, а Лі наповнював її начинкою. Духовка скрекотала і потріскувала від жару.

— Порахуймо,— говорив Лі,— вісімнадцять фунтів, двадцять хвилин на фунт, виходить, вісімнадцять помножити на двадцять, це триста шістдесят хвилин, рівно шість годин — одинадцята, дванадцята, перша...— він рахував на пальцях.

— Коли закінчиш, Ароне,— сказав Кел,— ходімо погуляємо.

— Куди?

— Просто містом. Я хочу в тебе дещо спитати.

Кел повів брата через вулицю до «Берже і Гаррісьєра», там продавалися чудові імпортні вина й лікери.

— Маю трохи грошей, Ароне. Я подумав, може, ти хотів би купити вина до обіду. Гроші я тобі дам.

— А яке вино?

— Влаштуємо справжнє свято. Візьмемо шампанське. Це буде твій подарунок.

Джо Гаррісьєр зауважив:

— Хлопці, вам ще недостатньо років.

— Для обіду? Цілком достатньо.

— Не маю права вам продавати. Вибачте.

— Придумав! — вигукнув Кел.— Ми заплатимо, а ви доставите шампанське нашому батькові.

— Це можна,— погодився Джо Гаррісьєр.— Маємо «Ей де Пердрікс».

І він витягнув губи, немов смакував це вино.

— А що це? — спитав Кел.

— Шампанське, дуже хороше, кольору ока куріпки — рожеве, але темніше за рожеве, і сухе. Чотири п’ятдесят пляшка.

— Таке дороге? — здивувався Арон.