— Лі? Це ти, Келе? Знаєте, ніколи в житті я не мав проблем з очима. Завтра ж піду перевірити зір.

Десь у середині лютого Кел зайшов на кухню і сказав:

— Лі, він повсякчас про це говорить. Давай відведемо його до окуліста.

Лі варив абрикоси. Він відійшов від плити, причинив кухонні двері й повернувся назад.

— Я не хочу, щоб він туди йшов,— сказав він.

— Чому?

— Гадаю, проблема не в очах. Дізнавшись про це, він занепокоїться. Хай ще побуде, як є. Він переніс сильне потрясіння. Нехай трохи відійде. Я читатиму йому все, що він захоче.

— А що з ним, по-твоєму?

— Не хочу говорити. Я думав, чи не покликати доктора Едвардса — просто щоб він зайшов, привітався.

— Роби, як знаєш,— сказав Кел.

— Келе, ти бачив Абру?

— Звісно, бачив. Але вона втікає від мене.

— Невже ти не можеш її упіймати? — спитав Лі.

— Чому ж ні? Я міг би збити її з ніг, вдарити кулаком в обличчя і примусити говорити зі мною. Але не хочу.

— Спробуй бодай заговорити. Іноді перепони настільки благенькі, що падають, лише їх торкнешся. Дожени її. Скажи, що її бачити хочу я.

— Не хочу.

— Ти почуваєшся винним, так?

Кел не відповів.

— Вона тобі не подобається?

Кел не відповів.