— Поговоримо про Арона?

— Ні.

3

Наступного дня Кел намагався захопити Абру наодинці, але тільки після уроків побачив, як вона йде просто перед ним. Він завернув за ріг, пробіг паралельною вулицею, повернувся назад, прорахував час і відстань, тож виріс перед нею, коли вона, не кваплячись, йшла додому.

— Привіт,— сказав Кел.

— Привіт. А мені здалося, я бачила тебе позаду.

— Так і є. Я оббіг квартал, щоб перехопити тебе. Мені треба з тобою поговорити.

Вона серйозно поглянула на нього.

— Ти міг би це зробити і не оббігаючи цілий квартал.

— Я вже пробував поговорити з тобою у школі. А ти йшла геть.

— Ти злився. Я не хотіла говорити з тобою, коли ти злий.

— Звідки ти знаєш, що я злився?

— Це було видно по твоєму обличчю, по тому, як ти ходив. Зараз ти не злий.

— Ні, не злий.

— Хочеш понести мої підручники? — Абра всміхалася.

Його охопило тепло.

— Так... так, хочу,— Кел узяв її книжки під пахву і пішов поруч.— Лі хоче тебе бачити. Він попросив мене переказати тобі.

— Справді? — зраділа Абра.— Скажи йому, що я зайду. А як твій батько?

— Не дуже. У нього очі болять.