— Якщо ти так робитимеш і далі, тобі буде тільки гірше, а не краще. Не тримай усе в собі. Я тебе попереджаю. Не тримай усе в собі.

— Ти що, хочеш, щоб я розповів батькові, щó я накоїв? — вигукнув Кел.— Я розповім, якщо ти мені звелиш.

— Ні, Келе. Не зараз. Та коли йому покращає, тобі доведеться розповісти. Задля твоєї власної користі. Не можна тягти це самому. Воно тебе вб’є.

— Може, мене і варто вбити.

— Припини! — холодно наказав Лі.— Це найдешевший спосіб потурання собі. Припини негайно!

— А ти навчи, як припинити,— попросив Кел.

Лі перемінив тему.

— Не розумію, чому Абра до нас не заходить — хоч би раз завітала.

— Не має в неї тепер причини тут бувати.

— Вона не така. Щось трапилося. Ти її бачив?

— Та кажу ж, бачив,— скривився Кел.— Ти теж божеволієш. Я намагався поговорити з нею тричі. Вона йшла від мене геть.

— Щось трапилося. Вона хороша жінка — справжня жінка.

— Вона дівчинка,— сказав Кел.— Аж смішно, коли ти називаєш її жінкою.

— Ні,— лагідно заперечив Лі.— Деякі стають жінками з моменту народження. Абра має принадливість жінки, і сміливість — і силу — і мудрість. Вона розуміє життя і приймає життя. Я б побився об заклад, що вона не може бути дріб’язковою, чи підлою, чи навіть марнославною, хіба що бути гарненькою — марнославство.

— А ти про неї дуже високої думки.

— Достатньо високої, щоб знати — вона нас не кине. А ще,— додав Лі,— я за нею скучив. Попроси її зайти побачитися зі мною.

— Кажу ж тобі, вона від мене втікає.

— То дожени її. Скажи, що я хочу з нею побачитися. Я за нею скучив.

— Поговоримо зараз про батькові очі? — спитав Кел.

— Ні,— відповів Лі.