— Чому?

— Не знаю.

— А я ні.

— Схоже, дівчата мало чого бояться.

— Це не так.

— Ти чогось боялася?

— Звісно. Я боялася тебе, коли ти сказав, що я штанці намочу.

— Це було підло,— визнав Кел.— Не знаю, навіщо я це зробив.

І раптом замовк.

Абра міцніше стиснула його руку.

— Я знаю, про що ти думаєш. І не хочу, щоб ти про це думав.

Кел подивився на завитки води і підштовхнув ногою круглий коричневий камінець.

— Ти вважаєш, що це все сидить у тобі, так? Що ти притягуєш до себе зло...

— А хіба...

— Так от, я тобі дещо розкажу. Мій батько вскочив у халепу.

— У халепу?

— Я не підслуховую під дверима, але почула достатньо. Він не хворий. Він наляканий. Він щось накоїв.

— Що? — Кел обернувся до неї.

— Гадаю, він розтратив гроші своєї компанії. Він не знає, чи збираються його партнери запроторити його до в’язниці, чи дозволять спробувати повернути їх.

— Звідки ти знаєш?