— Ага, ну звісно,— Том подивився йому в обличчя.— Авжеж. Добре зробив. Мені сюди. Добраніч.

Том не любив, коли дражнили його.

— Шмаркатий сучий син,— пробурмотів він собі під ніс.— Щось він надто хитрий і спритний.

Кел повільно йшов Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Він не знав, де похована Кейт. Якби він дізнався, може, відніс би туди букет квітів,— і сам розсміявся з себе за такий порив. Чи це добре, чи він сам себе дурить? Вітри Салінаса звіяли б навіть надгробний камінь, не кажучи вже про якийсь букет гвоздик. Зненацька йому пригадалася мексиканська назва гвоздики. Хтось, непевне, навчив його, коли він був малим. Вона зветься «нігті кохання», а чорнобривці — «нігті смерті». І саме слово було як нігті — claveles. Мабуть, краще віднести на могилу матері чорнобривці. «Я починаю думати, як Арон»,— сказав він сам собі.

Розділ 54

1

Зима неохоче відпускала свій зашморг. Вона надовго розтягнула свої морози, сльоту і вітри. А люди повторювали: «Це через оті велетенські гармати, що стріляють у Франції і псують погоду по всьому світу».

Зернові не поспішали сходити у долині Салінас-Веллі, а польові квіти проросли так пізно, аж дехто думав, що їх узагалі не буде.

Ми знали — принаймні були того певні, що на Травневе свято, коли відбувалися всі пікніки недільної школи в Алізалі, дикі азалії, які ростуть по берегах річки, розквітнуть. Вони були невіддільні від Травневого свята.

День Травневого свята видався холодний. Крижана злива змила саме існування пікніків, і на азаліях не розпукнулася жодна квітка. Не розцвіли вони і за два тижні по тому.

Кел не знав, що так станеться, коли призначив азалії сигналом свого пікніка, але символ був визначений, і порушити його було неможливо.

Їхній «форд» стояв у гаражі Віндема — з накачаними шинами, з двома новими сухими батареями для легкого старту. Лі попередили, щоб він наготував сандвічі, коли настане вимріяний день, і йому набридло чекати, і він припинив купувати хліб для сандвічів що два дні.

— Чому б вам просто не з’їздити туди? — питав він.

— Не можна,— відповідав Кел.— Я ж казав — чекаємо на азалії.

— А як ти дізнаєшся?

— Хлопці Силаччі мешкають там поблизу, вони щодня приходять до школи. Кажуть, що ще тиждень або десять днів.

— О Господи! — простогнав Лі.— Дивися, щоб твій пікнік не втратив сенсу.

Здоров’я Адама помалу поліпшувалося. Занімілість у руці зменшилася. І він знову міг трохи читати — з кожним днем дедалі більше.