— Не хочу я сандвіча. А фруктових тістечок не залишилося?

— Ціла купа — у хлібниці. Але вони, мабуть, просочилися полуницями.

— Я люблю, коли вони просочені.

Кел поставив перед собою на стіл повну тарілку.

До кухні увійшла медсестра.

— Нічогенькі на вигляд,— похвалила вона, ухопила одне тістечко, відкусила шматок і далі говорила з набитим ротом.— Можна зателефонувати до аптеки Кроу і замовити все, що мені потрібно? А де телефон? Де ви тримаєте чисту білизну? Де розкладне ліжко, яке ви збиралися мені поставити? Ви вже прочитали цю газету? То де, кажете, телефон? — вона узяла ще одне тістечко і вийшла.

— Він з тобою говорив? — обережно спитав Лі.

Кел похитав головою, і все хитав і хитав, ніби не міг зупинитися.

— Усе буде жахливо. Але лікар має рацію. Можна витримати все. Ми — дивовижні істоти в цьому сенсі.

— Тільки не я,— голос Кела звучав рівно й мляво.— Я цього не витримаю. Ні, не витримаю. Не зможу. Мені доведеться... доведеться...

Лі міцно стиснув його зап’ясток.

— Ах ти нікчема! Погань мерзенна! Навколо тебе стільки доброти, а ти... не смій навіть припускати щось подібне! Ти гадаєш, що твоя скорбота більша за мою?

— Це не скорбота. Я йому розказав, що наробив. Я убив свого брата. Я убивця. Він тепер знає.

— Він так сам тобі сказав? Кажи правду — він це тобі сказав?

— Йому не треба було говорити. Це у нього в очах. Він сказав це очима. Мені від цього нікуди не втекти — немає на землі такого місця.

Лі зітхнув і відпустив руку Кела.

— Келе,— терпляче промовив він,— послухай мене. В Адама вражені мозкові центри. Те, що ти бачиш у його очах, може бути просто тиском на ту частину мозку, яка керує зором. Пам’ятаєш — він не міг читати. Справа була не в очах — то був тиск. Ти не знаєш, звинувачує він тебе чи ні. Ти цього не знаєш.

— Він мене звинуватив. Я знаю. Він сказав, що я — убивця.

— Тоді він тобі пробачить. Обіцяю.

У дверях виросла медсестра.