— Сідай і чекай, Келе,— змучено сказав Лі.— Сідай і чекай. Звикай до цього. Я намагаюся звикнути.

Кел узяв телеграму і прочитав її сумне й урочисте повідомлення.

Увійшов доктор Едвардс із саквояжем в руках. Він коротко кивнув і вийшов, щільно зачинивши по собі двері.

Доктор Мерфі поставив свій саквояж на стіл і сів. Він зітхнув.

— Доктор Едвардс попросив мене розказати вам,— сказав він.

— Як він? — вимогливо запитав Кел.

— Розкажу тобі все, що ми знаємо. Ти тепер голова сім’ї, Келе. Ти розумієш, що таке удар? — І, не чекаючи на відповідь Кела, провадив.— У твого батька крововилив у мозок. Уражені певні частини мозку. В нього і раніше були незначні крововиливи. Лі це знає.

— Знаю,— сказав Лі.

Доктор Мерфі глянув на нього, потім на Кела.

— Лівий бік у нього паралізований повністю. Правий частково. Можливо, він не бачить на ліве око, але ми не можемо це визначити. Іншими словами, твій батько практично безпомічний.

— А говорити він може?

— Трошки — з великим зусиллям. Не втомлюй його.

Кел ледь спромігся промовити:

— Він зможе одужати?

— Я чув про можливість покращення у таких важких випадках, але сам ніколи з цим не стикався.

— Тобто, ви хочете сказати, що він помре?

— Ми не знаємо. Він може прожити тиждень, місяць, рік, навіть два роки. А може померти сьогодні ввечері.

— Він мене впізнає?

— Це тобі доведеться дізнатися самому. Я пришлю до вас увечері медсестру, а потім вам доведеться винаймати постійних доглядальниць,— доктор Мерфі підвівся.— Мені дуже шкода, Келе. Тримайся! Ти мусиш триматися.— І він додав: — Завжди дивуюся, звідки у людей знаходяться сили триматися. Але ж завжди знаходяться. Едвардс зайде до вас завтра.

Він поклав руку на плече Кела, але Кел ухилився і пішов до батькової кімнати.