Довбуш непомітно вийшов з лісової гущавини і зненацька опинився в гурті танцюристів.
Вигукам радості не було кінця. Стріляли безугавно з пістолетів, вітаючи Довбуша. Хлопці та дівчата стрибали через ватру, переверталися через голову, танцювали навприсядки довкола нього. І весь час опришки смалили з пістолетів, аж відповідали гуканням полонини Лішньової, ближні Ґорґани і далекі космацькі гори.
Розклали таку ватру, що сягала висоти добрячого дерева. То був умовний знак, що Довбуш повертається. За якийсь час на найближчих полонинах запалали подібні великі ватри. Вони подавали знак дальшим, ще дальшим горам, одні другим і далі наступним, що Довбуш повертається. Отак тієї ночі вогняні знаки перелетіли через цілу Верховину, аж на волоський бік, аж на угорський бік. Радісніше, щиріше від найдорожчої любки простягала до нього руки Верховина.
Але ця вість відбилася від космацького Ґреготу ворожою луною. Розбита радість повернулася багатократним несамовитим відлунням.
Вість така: що ще перед відходом у степи вирвала йому золоті волосини велетів любка, зрадлива Ксеня. Що у змові з чоловіком приготувала кулю із золота, розплавленого з ярою пшеницею та медом, посвячену у двадцяти чотирьох церквах і на двадцяти чотирьох нічних обходах із нявками зачаровану. Що чекає на нього засідка та смерть від зради у хаті Дзвінки.
У це неважко повірити, бо Ксеня то кревна Ґелетів із Бережниці – такого роду, що перехитрив і переміг усіх опришків. І вони самі похваляються, що кожного заманили в пастку і прикінчили.
Побратими благали Довбуша, щоб не йшов до Космача, де на нього чигають зрада й пекельні чари. Самі підуть, рознесуть хату топорами, на мак порубають зрадливу суку. Але пан Довбуш заборонив таке чинити. Сам помчав до Космача. А за ним, пробираючись лісовими слідами, поспішали побратими-опришки.
Доля
Доля
«