Дмитрик створив справжнє товариство, не таке, де кожен робить, що заманеться, сам керує, як заманеться. Товариші відразу збагнули, що їхній ватажко – великий чарівник. Він не тільки чув, як дзвонить святе сонечко, як кличе ріка, але й рушницю мав співочу, яка, коли він спав, усе йому нашіптувала – чи якась звірина надходить, чи неприятель наближається, а ще він відшукав ключ-зілля, перед яким жоден ключ, жоден замок, жодна брама не встоїть. Дехто з юнаків пустував, кепкував і сваволив доти, поки не почув слова громової присяги, що їх промовляв Дмитро. І саме на цю клятву Дмитрик заприсягнув тоді кожного юнака там, на високій полонині, на Льодовій Бабі.

Була чудова погода, безкрає небо аж за Торояґою світилося блакиттю. Не було ні хмаринки. Сонце дивилося на них могутнім оком, вливалося до серця кожному. Не один із них тремтів, коли, повторюючи за Дмитром, кричав до сонечка:

– Збуди грізні струни громові! Почуй нас, сонечко!

Сам зухвалець Чупрей повторював це, як мала дитина, стоячи на колінах і б’ючи себе в груди. Хлопчина Мартищук так боявся тієї присяги, що благав Дмитра і товариство, щоб його від неї звільнили. Плакав, голосно ридав, що радше піде від товариства – і хай потрапить у руки катам, а не присягне нізащо у світі, не випустить з уст страшного слова, не накладе на себе громової клятви. Зжалився Дмитрик над тим хлопцем. Звільнив Мартищатка від присяги, звелів йому залишитися в товаристві. Навіть старий Клим із повагою поставився до тієї присяги. Лише один Куділь сказав просто:

– Мені не потрібна громова присяга. Я даю своє слово, слово стрілецьке, пущене на вічний шлюб із товариством, на побратимство й вірність ватажкові.

І Дмитрик прийняв слово Куділеве, стрілецьке.

Нерідко до останньої хвилини ніхто не знав, що задумав Дмитрик, куди вони мають іти. Все було раптово і несподівано. Однак іноді він радився з Климом, Куділем і паном Осьвєнцімським. Це була старшина, і лише тоді, коли треба було щось виконати, іноді щось божевільне виконати, кликали Чупрея. А Чурпей уже шкірив зуби, реготав, галасував. І вже ледве можна було його стримати. Рвучкий був той Чупрей, завзятий на ворогів, занадто беручкий до нищення пушкарів та посіпак, але відданий ватажкові й товариству.

Дмитрик інколи навмисно висилав кілька загонів у різних напрямках, і це немало збивало з пантелику і вводило в оману мандаторів та переслідувачів.

Уже тієї ж першої весни, перед знаменитим нападом на касу в Снятині, Василюк послав пана Осьвєнцімського та Куділя з невеликим загоном довкола через Буковину, щоб ті, переодягнувшись на мандрівних циганських музикантів, ґречно вигравали для панів, пили і брататися з жовнірами та стражниками. Водночас відправив Чупрея з більшим загоном опришків у протилежному напрямку, на захід сонця, аж у стрийські гори. Наказав йому взяти всі харчі з собою на конях, іти лише хребтами, не звертаючи до сіл та осель, оминаючи садиби, і так прошмигнути аж під сам Стрий. А там в околиці так галасувати, веселитися й гуляти, щоби сам пан цісар у Відні почув. А потім вертатися! Полонинами, тихесенько, не спати ні одної години! Приставив до нього старого Клима, аби той трохи стримував Чупреєву дурійку.