– Але, – казав Андрійко, – вже першої весни було видно, що Дмитрик не потребував грошей. Бо ж його роди, цілі Голови годували і його, і юнаків, щедро їх постачали. А коли старий Штефанко Василюків продав свої стада кіз вірменським купцям для оплати мандатора, вірмени, які за своїм звичаєм забирали тільки шкіри і за шкіри платили, залишили йому стільки козятини, що він міг би цілий цісарський полк вигодувати тією козячою вудженицею.

Тож, коли Дмитрик уже справив пристойний одяг своїм хлопцям, коли озброїв їх, коли наповнив свої кам’яні комори на пустинній верховині харчами, зброєю та вбранням, не дуже розумів, що робити з грошима. Тільки й того, що казав купувати для нього в Чернівцях різні музичні інструменти. Усі, які там були. Купував також подарунки для головських родів і для Шкіндової дівчини. З часом він навчив своїх хлопців грати на різних інструментах, та ще й на таких, яких перед тим ніхто в горах навіть не бачив. Навчив (як вдалося навчити лісових людей) так, що створили і зладили на Льодовій Бабі цілу капелу. І коли б хтось тепер почав копати й шукати на Льодовій Бабі, може, знайшов би великі труби й військові тромбони, чи український торбан, чи подільську ліру. Ціле літо вони тим забавлялися, не дбаючи про скарби та гроші. Або мандрували, ганяли горами, селами, сусідніми країнами. Куди лиш можна було дійти і пробратися, там вони були.

Тому-то записав Петро Шекерик-Доників, що у Василюкових зігнив цілий мільйон паперових гульденів, схований десь у буковому дуплі, бо ніхто не мав часу про нього подбати. А коли врешті повернулися до батьківської буковинки, коли пригадали, вже було по мільйонові. Не один багач, що тяжкою працею або без праці, з бідаків злупив такий мільйон, гірко би плакав, а може, й зашморгу собі пошукав сам, без мандатора. А Дмитрик і не думав через те журитися. Витягав із дупла напівзігнилі банкноти, самі сотки, цілими жменями і кидав до ватри. Коли ті папірці горіли, наповнюючи буковинки дуже смердючим димом, хлопці мовчки сиділи навколо ватри, трохи похнюплені. Першим сказав Чупрей:

– То що? Чи вже паперу не стало в тому Відні? Сам пан цісар дасть моцні накази, і знов випишуть для нас нові гроші. Є кому про нас дбати…

– Егей, брате Чупрейку! – відказав Дмитрик. – Най би вже не дбав ані про нас, ані про наш край. Най образиться або взагалі нас відречеться, бо ми лісові діти, бісові, не його цісарські. Тоді було б нам просторіше на світі. Най би й усі свої скарби паперові, смердючі забрав до того Відня. А нам най одну тільки стару свободу залишить!..