Вітали його хором:

– Миром! Дмитрику. Миром! Пане ватажку.

Одразу ж у них розігралася інша охота.

І сам Дмитрик це знав. Простягав перед себе руки, посміхався до них, ніби побачив уві сні видиво, розкуйовдив волосся. Стояв отак голий і тихо промовив, вказуючи пальцем на небо:

– Вилікував мене від божевілля святий. На крила взяв, у золоті громові двори заніс. Пальцем вогнистим скарби вказав. І слово мовив: що прийдете, що право вернеться – наше, краса і свобода. Господеві Слава! Слава вам, молодці, – благословив їх Дмитрик.

– Слава навіки. І тобі слава, Дмитрику, громовий похреснику.

Вони вже забули, що той чи той хотів бути ватажком. Громовий дух заволодів ними. Хтось із них мав на собі замість плаща довгу і грубу білу весільну ґуґлю з каптуром. Її швидко накинули на Дмитра.

Ніч вони провели при ватрі на полонині Лостун, серед лісу жерепу. Обгризали кості Куділевого оленя, пили юшку, виварену з костей. Оповідали щось один одному, розмовляли і планували, аж поки сон їх не зморив…

А вранці, на світанку, подалися до Льодової Баби, до Дмитрикової печери, де ще були склади харчів, запаси тютюну та пороху. Це був похід, якого ще ніхто не бачив. Голий Дмитро у весільній ґуґлі біг попереду з розвіяним волоссям, а за ним рій обірваних, засмальцьованих хлопців. І хоча хтось би щиро сміявся, якби їх таких там побачив, їм було добре, бо вони вже мали ватажка, посланого громами.

Відтоді Дмитро завжди ходив у білій ґуґлі, завжди мав її на собі.

Але дорогою, десь недалеко від Каменця, сталося з ними диво дивне. Полониною біг ошалілий кінь, з вуздечкою, але без сідла. Надривно іржав, аж вищав. За мить вони побачили, як якийсь ясноволосий підліток тікає від ведмедя, який гнався за ним.

Першим вискочив Дмитро, відразу за ним Куділь та Чупрей. Дмитро був без зброї. Куділь мав стару величезну довбню з коріння кедра, оббиту залізом і камінням, а Чупрей – військовий карабін з багнетом.

Старий сивий велетень, ведмідь, який і Дмитрикові був знайомий, ніби для забави і не поспішаючи, колихав величезним тілом і трюхикав за хлопцем, а той верещав і вив від жаху.

Не було у Головах і над Білою Рікою людини, яка б не чула про цього ведмедя. То був перший моцар, слава пустинної Верховини, грізний, невідступний і досвідчений. Навіть пішла про нього така вість від старих мисливців, що він володіє чарами, недосяжний для кулі, що зникав непомітно, коли його оточували.

Тихий гомін пронісся між товаришами:

– Це він, сам дід-ведмідь, велет пущі.

Молодики могли радіти, що зустріли його в чистому полі на полонині. Утім Куділь, коли побачив його і втямив, що ведмідь лише погрожує, перестав бігти, розуміючи, що без доброї зброї цього разу краще відступити з дороги силачеві. Дмитрик також зупинився разом із Куділем. Вони стали кричати вслід Чупреєві. Але той нікого не слухав, жбурнув плащ, ухопив карабін, як до штурму, і нестямно погнав до ведмедя. Загойдався і став дибки у вихорі гонитви вицвілий сніп чуприни. Він підбіг до ведмедя, який, мовби від здивування, став на задні лапи. Взагалі не цілячись, кинутий уперед самим лиш розгоном і вагою тіла, він устромив ведмедеві в бік під ребро цілий багнет. Хлюпнула ведмежа кров. Закінчилася забава з хлопцем, а для ведмедя, як і для Чупрея, почалася важка гра. Бо, коли Чупрей хотів витягнути необачно вбитий багнет, ведмідь дико заревів, несамовито обертаючись і шарпаючи багнетом, що стирчав у тілі, кинув Чупреєм, аж загуркотіло. Ведмідь підступав до Чупрея, волочив і тягнув його, бо Чупрей судомно тримав кольбу карабіна, збільшуючи рану застромленим у тіло багнетом. Тепер він дізнався, що полонинський вуйко – це не шпитальний лапідух.