І валив їх стільки років свого лісового життя. Та от, бачите, наразі вони нас вивалили. Тимчасово. Бо це не сьогоднішня історія і не сьогодні закінчиться. Тільки ось що вам кажу. Серце старе мене гризе, що замість їх звідси вимітати, випалювати, валити на кожному кроці – як це добре отой молодець говорить – ви втікаєте в гори, як вовки. Що кажу? Як той паршивий пес побитий. І ще тішитеся, що втекли. А Бог це бачить, не разить їх громом, знаку не дає.

Був уже полудень. У жереповому лісі зробилося парко. Поки вони так бесідували, із західного боку сповістила про себе далеким громом весняна буря. І прилетіла на хижих крилах хмар. Почалася злива. Навколо вдаряли несильні блискавки. Дощ був такий рясний, що швидко загасив би ватру. Але хлопці швиденько накрили її галуззям жерепу і самі залізли глибоко у зарості жерепу. Раптом сліпучий блиск і зразу за ним сухий грім роздерли повітря. Очевидно, вдарив дуже близько, бо чоловікам здавалося, що він розсипався навколо іскрами, і декого щось кольнуло, немов шпилька. Усіх на мить оглушило. Вони мовчки вичікували, чи не вдарить удруге. Але грім реготав уже в іншому місці, подався на схід і бив щораз далі на Палениці та на Гостовім.

Буря швидко минула. Через кілька годин припинився і дощ. Небо розпогодилося, сонце гріло. На полонині трави та квіти гойдалися на легенькому вітерці. З лісів жерепу йшов легкий дух живиці, а з полонини – свіжість роси. І коли Чупрей вийшов подивитися туди, де вдарила блискавка, щоби пошукати громову стрілку, він побачив, що на полонині серед трав і квітів лежить голий чоловік, неначе заглиблений у сон. Чупрей, підходячи до нього, гукнув до товаришів. Тоді лежачий почав поволі рухатися, простягаючи руки й ноги, ніби вони задеревіли і заклякли.

То був Дмитро Василюк.

Коли він у шаленстві бігав напівголий по полонинах, грім, здираючи з нього порвані рештки одягу і далеко його відкинувши, легенько доторкнувся до нього вогняною стрілою: щоб його вилікувати, щоб відійшло від нього весняне божевілля, щоб він поспав там на травах під теплим дощем…

Хлопці всім роєм швидко підійшли і скупчилися коло нього. А коли Дмитро – злегка обсмалений і синій – почав розплющувати очі, розминати кінцівки й обтирати росу з тіла, оточили його колом. Деякі впізнали його. Про нього вже пішла велика слава, хоч ніхто не знав, що з ним діється. Тепер розказували все тим товаришам, які взагалі нічого не знали про Дмитра.

Дмитро, усміхаючись і випростуючись, підводився. І вже всі знали, що це грім призначив його за ватажка, що сам старий, бородатий святий його сюди прислав.