Тільки тепер вони побачили, що то був за хлопчина і звідки тут узявся. Це Дмитрикова мати, повернувшись до хати і відчитавши знаки, послала до Льодової Баби сестрінка Грака-Янушевського, хлопця років шістнадцяти, з двома кіньми, навантаженими харчами, одягом і порохом.

Молодий Грак, шукаючи Дмитра, крутився з кіньми і никав по Льодовій Бабі. У той час старий ведмедисько помітив його, підібрався ближче і кинувся на одного з коней. Повалив коня, відразу зламавши хребет, і поволік його вниз до лісу. Грак мав якийсь пістолетик і спочатку навіть досить сміливо підскочив з ним до ведмедя. Мало того, що той голівський хлопчина приплентався з двома випасеними бабськими інохідцями у староведмежу дідизну, та ще й явився до старого моцара зі своєю пукавкою, наче перед ним був якийсь ведмежий шмаркач, бур’янник, що волочиться заростями, шукаючи солодких ягід і смачного кваску, мовчазною міною вдає ведмедя. Перш ніж хлопчина Грак встиг щось зметикувати, суворий кудлатий самітник (якому жоден звір, жоден ведмідь не смів навіть показатися на очі) пустився до хлопця. За ведмежим звичаєм пирхнув на нього потужним видихом. І відразу ж пістолет випав Гракові з рук. Старий лісовий мандрівник, добре обізнаний і з людськими породами, відразу здогадався, з ким має справу. Лякаючи підлітка ревом, він гнав його далеко, щоб той покинув заслужену здобич, щоб йому відхотілося бавитися пукалкою і зачіпатися з володарем. Проте він нічого не знав про Чупрея, не знав про нове товариство, яке щойно зібралося і взяло у свої руки пустинну Верховину.

Тепер хлопці гучно вітали молодого Грака, а він сам тільки трохи трясся, трохи плакав з переляку, трохи сміявся від збудження. Потім усі, стоячи колом біля вбитого ведмедя, немало дивувалися його величі та могутній будові. Врешті здерли ведмежу шкіру, вирізали серце і придатні до їжі шматки м’яса, спіймали вцілілого коня, переклали решту запасів і з грізним шумом, з викриками та співами, під звуки флояри побігли до Дмитрового зимівника. Куділь грав на флоярі м’яко і солодко, ніби й не було важкої боротьби з ведмедем, або так сумно, ніби оплакував убитого звіра, ґазду пущі. А Чупрей, подряпаний і густо вкритий синцями, викрикував і співав під гру флояри:

Ліси відгукувалися незліченними голосами, налякані та здивовані. А відповідав їм співом сам Дмитро, складаючи цю знамениту пісню:

А позаяк Дмитрова мати прислала, що лиш могла, то, прибувши до печери, молодці наїдалися не тільки свіжою, печеною над ватрою ведмежатиною, але й вудженою солониною, тогорічною бриндзою та хлібом-коржем. І густо запивали медом та контрабандною паленкою. На щастя і силу пили гарячу юшку, зварену з ведмежого серця. І розділили між собою папуші, сувої тютюну. Після їди – вже переодягнені – вони танцювали при ватрі, піднімаючи топори і перекидаючись ними. За звичаєм опришків стріляли під час танцю з пістолетів. І тоді Дмитрик роздмухав у них ту іскру, те безстрашне зухвальство, якого не знали люди з сіл і яке в ньому розпалив святий грім. Навчив їх своєї співанки, співанки Гукової. Там вони її співали, там гукали коло баштової ялини на Льодовій, Бабі на високій полонині. І сміялися в лице закам’янілій Попаді, орендарці шибениць.