Далі Андрійко так повістує:

– Було то п’ятої весни Дмитрикового воювання. Дмитрик надумав тоді вчиняти нальоти на села з усім товариством, щоб і самі товариші не нудьгували, сидячи в пущах, як у фурдизі, а ще й аби ширили між людьми Дмитрову пісню про свободу. Так вони й мандрували, несподівано з’являючись то в одному, то в іншому селищі. Як ті орли та сипи спадають з небесної висі на полонину Гостову, хапають ягнятка і вмить відлітають, мов їх і не було, – так і опришки заходили до осель, не знати звідки, проводили там ніч, сповнену співом, веселощами, забавами, жартами й новинами. І, залишаючи ту смугу радості, знову зникали в пущі, хто їх знає де…

Нападали не на невинних ягнят, а на пушкарів. Ті вже не могли безпечно жити поодинці по хатах, ховалися або втікали до Кут. Знані були ті опришківські толоки, відвідини зі співом, гулянням, музикою та вином. Подеколи півсела збиралося на таку забаву. Крім своїх співанок, Дмитрик приносив різні подарунки, іноді ще якісь цікаві моди, які сам придумав або десь купив. Опришківське співоче братство сходило над селами, як сонечко, плекало надію. Юнаки зав’язували приязні стосунки з місцевими людьми, кохалися з дівчатами. У багатьох селах, а найбільше у Головах, в Ясенові, на Синицях люди так звикли до цих забав та співів, що вже не раз на свята нетерпляче виглядали, чи не видно співаків. Вони вже й самі складали співанки про Дмитра та про юнаків. І коли побачили, що пушкарі ховаються від Дмитрика, наче миші від кані, як утікають від кожного громового юнака, то села й осідки поволі ніби приєднувалися до Василюкового товариства. Уже по цілих горах линула пісня:

Андрійко не заперечує, що в той час, якщо хтось вхопив свою дівчину або й до чужої причепився, то ніхто не міг його знайти. Хіба що якийсь цікавий або такий винюхувач, що, крий Боже, сили чоловічої позбавлений, любить тільки заглядати і стежити за коханцями. Хіба що такий міг чути по лісах та заростях шептані пестощі, солодкі словечка і тихі наспіви. Бо так, як ті птахи навесні ґречно собі щебечуть, ледь чутно квилять і солодко цвірінькають у хащах, так і вони ховалися у скритках лісу. Або, може, ще більше були подібні на бистрих і сріблястих пстругів-форелей, писаних красно, ніби торочками викладених. Ціле літо ганяються вони за здобиччю, бушують у потоках, стрілою перетинають глибини, перестрибують угору через водоспади, чатують, занурившись у зелені води, або залазять у прибережні нори й печери. А восени мандрують до гірських верхів, до джерел, до маленьких потічків та струмків, і там, у тій прозорій, спокійній та мілкій воді надовго завмирають парами без руху. Відпочивають після мандрівок і про щось любовно мовчать. Ось така осінь у пстругів. І не один з юнаків хоч раз на рік на якийсь час так собі з любкою тонув у пущах.