Потім заспівав їм там Дмитро нову пісню про стару свободу. Забули про банкноти, сотки, папери та панські вигадки. Співали. Разом із ним тішилися піснею, товариством і самою юнацькою свободою.

Поки юнаки вчиняли напади й вилазки, поки мандрували, було їм весело й бадьоро на душі. Але, коли надто довго сиділи на полонинах, постійно виставляючи варти, бо завжди треба було остерігатися погоні, тоді їм ставало тісно. Неспокійно, нерадісно, скуто. А що вже казати про зимову пору. Та що мали робити? Куди подітися на світі? Частенько тоді доходили до них із села невеселі, болісні, марудні звістки. Вже чи не навстіж стояли оселі для мандаторів та пушкарів. Панщина вповзала поволі та всідалася чорним птахом на барки юнацьких родів, наче неждана хвороба, що підступно, нишком настигає велетня.

Тепер ще ясніше побачив Дмитрик, як то кожен паршивий пес їздить верхи на свободі, як жодна свиня навіть підпустити не хоче до свого свинячого коритця тої нещасної, не дасть їй свинячої мішанки похлебтати. Ходить вона, свободонька, никає пущами, мерзне та світить, обшарпана, голим задом. Чекає, аж ті молодці обірванці над нею зжаляться. Але як її рятувати? Як повернути їй давню силу? Так він співав, так думав.

Якщо вони не здатні вигнати цісарські війська, ані дороги їм тут перегородити, то чи принаймні знайдуть стільки сили, щоб вільна пісня залишилася живою, протрималась, як те зерно під снігом до весни.

А для чого ж ті скарби?

Про це, власне, Андрійко далі оповідає.

Перериває оповідь, у задумі схиляє голову, може, щось і крутить, чи кудись закручує, але робиться якось сумно.

– Скарби! Ну, вони такі. Більше тобі світу не відкриють, ніж твоєму серцю відкрито. Іншої долі не накарбують, ніж та, що глибоко в костях твоїх, у костях твого роду світовим письмом вирізьблена. Сили велетнів не позичать. Бунту не розпалять. Скарби? Може, і шкода, що воно так називається? Що з того, що хлопці мали якісь ті мільйони?

І байдуже, чи золоті, що не одному очі червінню засліплять і вже його обплутують, чи просто паперові, такі легкі, що з ними можна дійти на край світу. Коли не того їм було потрібно! Замість здобувати свободу, вони знов сиділи ув’язнені в пущах, оточені пушкарями, військом, що налізло в гори. Тож селам і родам своїм замість свободи привели нову напасть.

Варто було б назвати це скарбом, коли б вони відшукали Довбушів громовий топір!

Але й так мали дякувати Богу, святому Іллі, що послав їм Дмитрика. Бо, щиро кажучи, то у нього в голові, у серці були справжні скарби. Він зумів із них зробити людей, лицарів честі, співаків. Пропала б, напевно, вість про давнину, і всіх гірських людей мандатори вже перетворили б на хлопство без пам’яті про предків, на пахолків без гідності, якби не юнаки.