Сам Василюк з’явився в умовлений день під Снятином. Тоді вони забрали з цісарської каси ті паперові мільйони так тихо, наче з власної хати винесли. Багато було розмов про те, що, видко, їм саме ключ-зілля відкрило ті панцерні ворота й каси. І тільки й того було після них сліду, що пов’язали стражників та варту.

У той самий час ватажко Чупрей в околиці Стрия давав про себе знати панові цісареві до самого Відня. Коні сховав на полонині і подався зі своїм загоном під саме містечко. Тоді бачили там і в околиці Василюкових опришків у крашених строях. У багатьох селах та містечках чули музику, стрілянину й окрики, чули й Василюкову гукову пісню. Жиди й усі мешканці містечка сиділи налякані у своїх будах та мурах, як миші в норах. Але про жодний напад ніхто нічого не міг розповісти. Все закінчилося тільки переполохом.

Тоді підняли на ноги цілу губернію звісткою, що розбійники вже дісталися до околиць Стрия, що й там гуляють та світ перевертають. І через кілька днів було влаштовано велику облаву. Тим часом вони вже тихенько вернулися верхів’ями. Зійшлися з обох боків на Льодовій Бабі. І там уже розповідали, гайдабурили, веселилися, насміхалися з губернаторів, мандаторів та ровт, аж ліси разом із ними сміялися. Після кожного нападу Дмитрик складав пісні про те, як це було. Коли він співав нову пісню, її відразу вчилися товариші. Цілий рій юнаків відповідав йому, гримів піснею там на Льодовій Бабі.

Куди й поділася самотність зимівника! Гори знову зароїлися. Знову закипіли життям узгір’я, пустища та високі полонини. Товариство співало, шуміло, гуділо. А пишнотою вбрання та зброї сяяло так, як досі сяє навесні красна Василюкова буковинка. Розійшлася тоді по Головах і над Білою Рікою ця пісня, яка була складена після того, як убили ведмедя, і яка, співана й досі, свідчить про давнину.

Посіпаки, мандатори, пушкарі та ровти із шкіри пнулися, бо після кожного нападу за опришками й слід простигав, і лиш опришківські пісні, що їх співали в усіх селах, доходили до їхніх вух. Зрозуміло було, що все населення допомагало Василюкові. Мусили б узятися до винищення гірського народу, почало здійснюватися те, що колись, грізно киваючи пальцем у своїй зарозумілості, обіцяв горам могутній магнат, пан Йозеф Потоцький, видаючи відомий універсал проти Довбуша: «Якщо яка-небудь громада сховає, або чим-небудь нагодує, або попередить Довбуша та інших гультяїв, щоб вони сховалися, – такі без ніякого жалю будуть упень винищені»22.

Може, малося на увазі й те, що пропонував один знаючий і благочестивий ксьондз23, даючи рятівну пораду: гуцулів винищити, а гори заселити іншим, спокійним народом. Однак тепер небезпека наближалася загрозливіше, ніж будь-коли.