– Ой, добре ж то серце, добре і щире, от тільки ніхто й чхнути не сміє при тій шмаркатій відьмі. А брильянт так світить, що кожний очі тримає замружені, ані глипне.

Та Оленці було байдуже, що про неї хто казав, не слухала цього. Її обходило тільки, що вона сама каже. Бувало, мовить бистре слово:

– Бо – я – кажу вам слушно, – то вже цілий Шкіндів рід, чи старий, чи малий (і то кожен не аби який), усі ґречно слухали, побожно кивали головами. Хлопці не сміли, борони Боже, навіть наближатися до Оленки, ані жартувати з нею. Бо такі, що пробували, відразу дістали бардкою чи просто палицею, а часом гострим словом так рубнула, що його враз замурувало. Аж сміх було дивитися, як Дмитро мусив мирити побратимів з Оленкою. Вона не розуміла жартів, не любила сміятися й нічому не дивувалася. Зґрабна була і спритна, танцювала легко, як хмаринка, але хлопці боялися з нею танцювати. Бігала, скакала, кружляла, мов бойова яструбиця, завжди дивлячись просто перед себе, завжди випростана і смілива. Найпершою була до коня – так, як її прабабки. Як сіла вгорі на Просічному, то миттю злітала вниз стрімкою стежкою. А коня гнала так, що вітер свистав, земля дрижала, а кінь сапав, кректав та іржав від утоми й жаху. А Оленка й не гляне на нього. Одному тільки Дмитрові вдавалося змусити її сміятися та веселитися. Він говорив із нею, щось їй розповідав, часом співав, бо вона найкраще вміла його слухати. Коли вони далеко від людських осель ховалися десь у лісовій гущавині, сміялися разом щиро й голосно, наче два гірські потоки.

У той час Дмитро часто бував у батьківській хаті, пригортав до себе старечі лиця, мокрі від сліз, і старечі серця. Ніжився з ними, як колись це робив маленький Дмитрик. Не забував і свої буковинки, кожного бука вітав та обіймав.

Тоді ж у батьківській хаті він познайомився з молоденьким жидівським віщуном, якого Дмитрів батько привів у гори і прихистив, як сина. Світла голова був той молодий жид, ясноокий, блідий хлопець. Поважний, як старець, обізнаний з усілякими винаходами і мудростями. Ходив пущами сам, без зброї, і не мав страху, не боявся за себе. Так радісно було розмовляти з ним. То саме він розповів Дмитрові, що існує нове право, від самого Бога об’явлене, нова наука. Там у сокільській скелі, у печері роками жив бідар, жидівський пустельник, чоловік доброго імені, таємного імені, що зветься святою мовою Бааль-Шем. Він мав таку ласку від Бога, що кожного дня радився з сонечком. А на свято він звідти з гори, з тої сокільської скелі скликав ліси на молитву до великої піднебесної божниці. І сам провадив моління. А всі лісові дерева повторювали її за ним і промовляли. Щодня він перегортав і прочитував сторінку за сторінкою з самої великої світової книги. Ось якою була його наука, для всіх живих сотворінь об’явлена: що найбільший гріх – це смуток і поширення смутку, а найславніша хвала божа – це радість свята, погода серця, пісня й сіяння радості. Молодий жидівський побратимчик, власне, прийшов сюди в гори шукати слідів та подиху святого чоловіка, прийшов також, аби тут вставити шиби, аби лікувати людей, розповідати про нову науку, хто захоче слухати. А найбільше – жити з цим великим світом, радість із нього всотувати, як дитина з материнських грудей.