Дмитрик теж завжди так думав, що гризота ображає святе сонечко, що він і сам уже заплямував себе цим гріхом, відбився від сонечка на пекельне дно, коли першої весни сумна дурійка накрила йому голову чорною плахтою. А це нове право – чи ж то не стара свобода, правда старовіку?

Згадав тоді Дмитрик і розповів жидику, як колись посеред шлюбних ночей весни цілий світ до нього промовляв, аби він став пустельником.

І чому ж не дочекався, поки сама світова гра, така тиха, як струна комариної музики, не звернеться до нього і не покличе? Чому не витримав там, поки світове письмо само почне вкладатися у блискотливих вигинах вод?

Коли повесні на полонині з’явився той старий ведмідь, Дмитро зрозумів, якою самотньою є людина. Страшним тягарем придавила його та самотність. Піднесений святим громом із дна смутку та жалю, таємно позначений, він зібрав юнацьке товариство, це співоче братство, аби старої родової думи не віддати в ярмо неволі, аби стару свободу розсіяти піснею серед людей.

Це вперше у житті так порозмовляв собі Дмитрик. Якби ж він тепер міг із тим жидівським побратимком перебувати! Жити з цим великим світом, як він. Вухо й уста до землі прикладати. Слухати серця вод. Слухати шепіт усіляких трав та квітів. Поглинати сонцеву науку. І нічого більш йому не треба. Але вже зібрав оте товариство, наче родину, пильнує і годує їх, як батько дітей. Якщо він його покине, розлетиться товариство і може ще біди наробити через буйний норов. Тоді неволя всядеться на потилицях батьків та родів, а пісня загине.

Так собі розмовляли тоді у батьківській хаті на Головах, як два рідні брати – ґаздівський син, ватажко Дмитро, й жидівський віщун-бідака. Діялося це п’ятої весни Дмитрового воювання.

Але розголос про це нове зухвальство, про веселі й гучні забави, про співоче братство, невловиме й грізне, та про братання з селами дійшов врешті аж до Кут, до мандаторії. І знову пушкарі, налякані строгими наказами, насильно збирали по селах сотні людей, і численні ровти переслідували опришків, гналися полонинами й вертепами за Дмитром. Знову, хоч і було літо, опришки мусили сидіти по сховках у постійній готовності. Бо мало того, що на плаях та по селах було повно жовнірів, пушкарів та сільських ровт, які були насильно завербовані і вешталися тут і там, але на додачу до всього почали будувати чердаки й вартівні, спочатку нижче Ясенова при усті Річки (там, де тепер мурована Бабієва каплиця, зведена за опришківські гроші), а пізніше у Жаб’ї, щоб звідти повсякдень патрулювати гори. А ще (за наказом мандаторії) зробили застави на ріках; у місцях переправи тримали коло плаю варту, а також патрулювали ріки на малих дарабах, щоб опришки не могли переправлятися з одного берега на другий. Бо мандатор із Кут мав такий помисел: збудувати згодом у тих самих місцях, де були чердаки, нові катівні, нові катуші. Бо, як він казав, інакше в горах ніколи не буде порядку.