Тим часом пушкарі знову брали гору, підступилися, намагаючись обійти з флангу жменьку опришків. Сунули лавою на чолі зі старим Шведом. Опришки, яких відтісняла переважаюча сила, відступили до вуличного муру.

Один лиш Дмитро залишився на місці, стояв нерухомо. Пушкарі оточили його з усіх боків, але не відважилися до нього наблизитися на відстань кидка бардки. Досі він не бився. Усі бардки спокійно стирчали за поясом, а пістолетами він користувався лише у крайньому разі. З неймовірною силою і влучністю він почав кидати бардки. Що засвистала кинута барда, валився на землю пушкар. І так усі цілою гурбою знову відступили перед тим одним молодим мольфариком – ясним ватажком.

Уже світало. Здалека щораз голосніше було чути спів. Видно, пан Осьвєнцімський збирався на допомогу. Тепер можна було сподіватися, що посіпакам влаштують різню й відплатять за важку рану Чупрея. Але Дмитро хотів закінчити бій, хотів, щоб уся честь була на боці його жменьки. Заборонив битися, загримів могутнім голосом:

– Годі! Досить битви! Слухайте, що скажу!

І тепер уже не тільки леґіні, але й пушкарі та мандаторські посіпаки наставили вуха, а з вікна обережненько висунув довгий ніс сам мандатор. Дмитро підніс догори барильце з порохом і, освітлюючи водночас лучницею ціле подвір’я, плескав бербеничку по гладенькому животику так ніжно, ніби якусь вдатну молодичку. І вів далі:

– Слухайте мене ви, мандатори, служки цісарські, ви, служиві патентники, ви, наймані пушкарі грошові, і ви, звичайні кутські посіпаки. Оця-от бербеничка наповнена здоровим порохом, баносом угорським. Дрімає він тепер собі чемно, маком причаївся. Але зараз вам заграє. Замузикує громовою самограйкою. Наказую вам: поки я тут промовлю три Отченаші, усі маєте миттю звідси забратися, куди хочете. От хоча б через цей мур! Поспіхом зброю кидайте, вимітайтеся звідси, як мітлою. Ці три святі молитви будуть вас уберігати від баноса. Потім я сам підкладу під мандаторію цю тяжку бербеничку. А другу з ґнотом кину на пушкарів. Більше нічого не скажу.

Настала тиша. Дмитро за хвилю зняв капелюх, почав відмовляти старовічний Отченаш. Говорив повільно й голосно.

– На горі Сіонській, на луці небесній серед зела Богородиця заснула.

Із кожним вимовленим словом дедалі глибшою ставала тиша, дедалі грізнішою.

Поклякали Дмитрові товариші, поклякали мимоволі деякі пушкарі. Разом відповідали поволі хором:

– А джерело святе Їй грало, у сон колисало.

Знову мовив ватажко: